св. Мати Терезасв. Фаустина Ковальськабл. Йосафата Гордашевськабл. Омелян Ковч

 

Мати Тереза з Калькутти
та її особлива місія

 

«Дозволь мені проповідувати любов не словами, а прикладом мого життя, силою, надихаючим впливом моїх справ, показують всю глибину любові, яка палає у моєму серці»

Молитва матері Терези

Мати Тереза вставала о 3.30 ранку. Після Святої Меси та легкого сніданку починалося служіння. Протягом дня вона виконувала ту саму роботу, що й інші сестри, навіть прибирала в туалеті, коли приходила її черга. Часто вона працювала весь день, не зупиняючись, щоб перепочити або втамувати спрагу. Тих, до кого поспішала мати Тереза, вона називала «мої люди». Надихаючи всіх своїм ентузіазмом, вона постійно знаходила нові й нові способи допомогти страждаючим. Так одного разу, на борту літака, під час обіду, вона звернулася до пасажирів з проханням передати їй продукти, що залишилися недоторканими після їжі: хліб, печиво, страви. «Це для моїх будинків, – пояснила вона, – велике вам спасибі за допомогу!»

Вона вірила в людей. Вона вірила, що людина створена для любові і добра, створена, щоб бути щасливою і дарувати щастя іншим. Мати Тереза безмежно любила людей. Своїм життям вона показала, що любов робить дива. Вона показала, що людська душа прекрасна, – душа кожного з нас. Вона захоплювалася людьми, вчилася у них, використовувала будь-яку можливість, щоб послужити їм. «Для мене кожна людина в світі є унікальною. Кожна є надзвичайно важливою», – ці слова показують глибину любові матері Терези до людей, бо з глибини серця промовляють уста.

Мала, худорлява, усміхнена бабуся. Проникливий погляд, щасливе обличчя, працьовиті, непропорційно великі натруджені руки. В її присутності співбесідники відчували себе осмисленою частиною творіння – вона променисто і розумно дивилася в обличчя світу, дивилася вам в очі, вибачаючись, що вимушена поспішати. Не говорила слів про Бога щомиті, але постійно про Нього свідчила. Вона радісно робила те, що опинилося за межами людських інтересів, і не говорила нічого зайвого. Потребуючим казала: «ТИ не один».

Індія – країна, максимально пристосована для християнського подвигу. Її мешканці – бідні, схильні до страшних хвороб… 38-річна повна сил католицька монахиня, здійснюючи чергову звітну поїздку, усвідомила, що з надійних стін монастиря їй доведеться піти у натрища.

Неймовірна албанська монахиня організувала великі клініки, які їздять по всьому світу і надають допомогу прокаженим. Велика кількість людей отримує опіку від її помічниць. Вона організувала першу клініку для заражених СНІДом. Вона створила притулки для хворих у Гарлемі. Вона встигала скрізь, а світ з подивом відзначав, що після чергового інфаркту, малярії та інших хвороб її діяльність тільки розширювалася.

Мати Тереза не давала інтерв’ю. Вона знала – часу обмаль, її чекають. Їй дарували неймовірні машини – вона продавала їх і на отримані гроші будувала госпіталь. Коли їй давали пожертви, журналісти хитро запитували: «Чи морально брати гроші з рук диктаторів? Папаша Дювальє виписав чек.». Монахиня посміхалася і відповідала: «Не варто звертати уваги на те, що хто скаже. Треба просто робити свою справу».

Сестер навчають дев’ять років. Кожна повинна підтвердити своє покликання. Кожна повинна дотримуватися обітниці убогості й служіння бідним. Сестри не можуть працювати на багатих і брати гроші за роботу, якою не була б мотивація. Вони постійно повинні зберігати емоційну рівновагу, спокій й не мати потреби розповідати й обговорювати пережите й побачене, яким би воно не було. Вони повинні торкатися хворих і вміти це робити з любов’ю. Вони повинні розуміти потреби своїх підопічних.

Це робота безконечна, як і хвороби й нещастя в людському роді. Вона безглузда, тому що вмираючі вмирають, жебраки голодують, алко-залежні повертаються до свого хворобливого заняття. Навіщо ж це робити?

«… Господи, допоможи мені зрозуміти благо ближнього ліпше, ніж-мооє власне. Та й буду я працювати, розуміти його, а не шукати у нього розуміння. Нехай я старатимуся любити його, а не шукати у нього любові.»

Так молилася мати Тереза разом із сестрами, так моляться вони тепер, після її смерті.

У 1979 році вона отримала Нобелівську премію, яку влга повністю вклала в свою місію. Як і інші гроші, якими її нагороджували. Своє почесне лауреатство мати Тереза використовувала на користь справі як тільки могла. Від моменту, коли вона стала нобелівським лауреатом вона могла неголосно, але владно зупинити війну – нехай не на довго, як у Бейруті, – тільки на час, необхідний для евакуації 37 дітей із зони вогню, але це було дуже важливо для тих, які «вимірюють серцем».

У віці 87 років мати Тереза померла. Після неї залишилося неймовірно мало – кілька слів, госпіталів та сестри. І мільйони приречених на смерть.

Історія життя

Мати Тереза народилася 16 серпня 1910 р. у Скоп’є (Югославія) в заможній сім’ї албанських католиків. При хрещенні, 27 серпня, вона отримала ім’я Ґонжа-Агнеса.

Батьки Агнеси були глибоко віруючими людьми. Кожен вечір сім’я збиралася на спільну молитву, регулярно брала участь у Святій Месі. Раз на тиждень мати разом із дітьми відвідувала в місті хворих, відносила жебракам їжу і одяг. Вона хотіла, щоб її діти були чуйні до людської недолі і вчилися любити своїх ближніх. Вона часто нагадувала їм: «Вам пощастило, ви живете в гарному будинку, у вас є їжа, одяг, ви ні в чому не відчуваєте потреби. Але ви не повинні забувати, що безліч людей відчуває голод; є діти, яким нічого їсти, нічого одягнути, а коли вони хворіють, у них немає грошей на лікування». Агнеса була кращою ученицею в класі завжди радісна, привітна, готова надати допомогу іншим. Вона брала активну участь у житті парафії, співала в хорі, грала на гітарі, писала вірші. Парафіяльна спільнота була для неї другою сім’єю. Вона навіть думала присвятити себе музиці або літературній діяльності, – дівчина була талановита, її роботи друкували в місцевій газеті.

Трагічним переживанням для сім’ї стала раптова смерть батька в 1919 р. Перші роки після смерті батька були для родини дуже важкими, але мати, жінка з сильною вірою, вміла долати труднощі. «Мама вчила нас молитися і допомагати людям, яким важко. Навіть після смерті батька ми були щасливою родиною. Ми вчилися цінувати молитву і працю, – згадувала мати Тереза. – Багато бідних в Скоп’є і його околицях знали наш дім. Ніхто ніколи не йшов від нас з порожніми руками. Щоразу хтось з нами обідав, – це були бідняки, люди, у яких не було нічого».

Покликання

Мати Тереза завжди з хвилюванням згадувала той момент, коли вперше відчула покликання до монашого життя: «Мені було 12 років, коли в моїй душі народилося гаряче бажання цілком належати Богові. Я відчула, що Господь закликає мене стати монахинею і присвятити все своє життя Йому. Але тоді я намагалася відкинути від себе ці думки, тому що не хотіла бути монахинею. І лише пізніше, коли мені було 18 років, я відповіла на заклик Господа».

Господь Бог бажає привести кожну людину до повноти щастя. Наш земний шлях – це болісний шлях звільнення від рабства гріха й егоїзму, шлях «дозрівання» до святості й безкорисливої любові. Для кожної людини Господь Бог «накреслив» найкращий життєвий шлях, і дуже важливо вміти під час молитви «прочитати» Божий задум, прийняти його і сміливо піти за голосом покликання. Агнеса (мати Тереза) на перших порах намагалася відігнати від себе думки про чернече життя. Однак вона багато часу присвячувала молитві та посту, намагаючись розпізнати Божу волю. Запитавши свого духовного наставника, як знайти упевненість в тому, що Бог дійсно закликає її, почула відповідь: «Найкращим критерієм є глибока радість від думки про життєву дорогу, на яку кличе тебе Бог».

У серпні 1928 р. Агнеса відправляється на духовні вправи в Санктуарій Матері Божої в Летніци, де після декількох днів молитви приймає остаточне рішення стати місіонеркою і цілком присвятити себе Богові. Цьому рішенню передувала довга внутрішня боротьба: прив’язаність до сім’ї, мрії про власних дітей та будинок… Але відповівши Христові «так», вона відчула, як її серце наповнилося невимовною радістю.

Вона написала листа з проханням прийняти її до Згромадження Сестер Богоматері Лоретанскої в Ірландії, яке готувало вчительок для початкових шкіл в Індії. Її прийняли. У вересні 1928 р. Агнеса вирушила до Дубліна, де почала формацію в постулаті. Разом з чернечою сукнею вона отримала також і нове ім’я – Марія Тереза Дитятка Ісуса. Прикладом святості стала для неї св. Тереза з Ліз’є, зарахована до лику святих у 1925 р. У січні 1929 р. монахиня Марія Тереза вирушила в далеку подорож до Калькутти. У будинку спільноти в Дарджилінзі вона почала формацію в новіціяті, а через два роки склала перші чернечі обіти. «Це були найпрекрасніші дні в моєму житті», – згадувала мати Тереза.

24 травня 1937 р. вона склала довічні обіти. У цей день мати Тереза цілком віддала себе в розпорядження свого єдиного Коханого Ісуса Христа, щоб силою Його любові змінювати світ, перемагаючи будь-яке зло. Незабаром настоятелька повідомила, що сестра Тереза повинна повернутися до Калькутти, щоб приступити до обов’язків вчительки географії та історії у школі ім. Пресвятої Діви Марії. У 1944 р. сестра Тереза стала директором цієї школи. Учениці її поважали, тому що вона завжди ставилася до них, як до своїх улюблених дітей, і водночас вимагала від них необхідних знань, як любляча мати.

Особлива місія

У вересні 1946 р. сестра Тереза мала брати участь у щорічних чернечих духовних вправах в Дарджилінзі, в будинку новіціяту, розташованому в красивому місці біля підніжжя Гімалаїв. Вона їхала туди в переповненому поїзді, який ішов дуже повільно, зупиняючись на кожній станції. Сестра Тереза бачила натовпи людей, дуже бідних, багато з них були вкрай виснажені і вмирали від голоду. Інтуїція віри, яка випливає з любові до Ісуса, підказувала їй, що ці найбідніші з бідних були такими ж улюбленими дітьми Бога, як і її учениці із заможних родин. Спостерігаючи за матерями, які з величезною ніжністю притискали до себе дітей, вона розуміла, як сильно страждають ці жінки, бачачи своїх дітей, які вмирали з голоду. Це глибоко вразило сестру Терезу. По-новому прозвучали в її серці слова Ісуса: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Для неї стало очевидним, що, складаючи вічні обіти, вона дала обітницю самому Ісусові, який страждає в цих людях. Вона відчула, що зобов’язана подбати про свого Нареченого, що перебуває в жебраках і стражденних людях.

«Я відчувала, – через роки писала мати Тереза, – що Господь чекає, щоб я добровільно відмовилася від спокійного життя в моєму ордені і вийшла на вулиці служити жебракам. Це була ясна і чітка вказівка: я повинна була покинути стіни монастиря, щоб жити серед жебраків. І не просто жебраків. Він закликав мене служити зневіреним, найубогішим у Калькутті – тим, у яких не було нікого і нічого, тим, до яких уже ніхто не хоче наближатися, тому що вони заразні, брудні, на них повно ран; тим, які не можуть навіть іти просити милостиню, тому що вони голі, у них немає навіть одягу, щоб прикрити тіло, тим, які вже не можуть їсти, тому що від виснаження у них немає сил навіть на це, тим, які в знесилені падають на вулицях, усвідомлюючи, що вмирають; тим, які вже не плачуть, тому що у них вже немає сліз. Саме таких людей показав мені Ісус під час цієї подорожі, і Він побажав, щоб я полюбила їх. Богові потрібна була моя бідність, моя слабкість, моє життя для того, щоб проявити свою любов до наубогіших…».

Страждання справжньої любові

Мати Тереза часто говорила, що справжня любов невіддільна від страждання, що «злидні створив не Бог, а я і ти, тому що ми не вміємо ділитися». Жебраки, яким вона хотіла служити, були переважно хворі, вкриті виразками, серед них було багато прокажених. Усі вони потребували медичної допомоги. Тому мати Тереза вирішила навчитися надавати першу допомогу, робити уколи, обробляти рани. Для цього вона пройшла короткий курс із підготовки медсестер, а після закінчення відправилася на вулиці Калькутти. Це було в свято Різдва Христового – в день, коли Син Божий, втілившись, з’єднався з кожною людською істотою і кожному надав величезну гідність і нескінченну цінність. Мати Тереза зав’язала свою діяльність серед найубогіших з радісною, хоча для багатьох людей і шокуючою істиною, яку виявив Христос в таємниці Втілення: в слабкості і вбогості свого тіла кожна людина велика, тому що вона – дитя Боже.

«Відхід зі спільноти сестер лоретанок, – згадує мати Тереза, – був для мене гірким переживанням. У монастирі я жила, не знаючи труднощів. Ніколи і ні в чому я не відчувала потреби. І ось усе змінилося. Я спала, де доводилося, на підлозі, в нетрях, де по кутах шкреблися миші; я їла те, що їли мої підопічні, і тільки тоді, коли було що. Але я обрала це, щоб у буквальному сенсі втілити в життя Євангеліє, особливо слова Ісуса: «я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене» (Мт. 25, 35-36). У найубогіших людях Калькутти я любила Ісуса, а коли любиш, то не відчуваєш страждань чи труднощів. Тим більше, що від самого початку я не мала часу нудьгувати. Моїм покликанням було служіння найубогішим. Я жила, цілком покладаючись на волю Божу, і Господь провадив мене. Щохвидини я відчувала Його присутність, бачила Його безпосереднє втручання в моє життя».

Місіонерки Любові

На початку 1949 р. до матері Терези приєдналися перші молоді дівчата, які бажали присвятити себе служінню вбогим. 7 жовтня 1950 р. папа Пій XII затвердив орден Місіонерок Любові. Найголовніша мета цього ордену – тамувати спрагу нескінченної любові в людських душах, яку пережив Христос під час агонії на хресті, через виконання обітниць чистоти, вбогості та послуху, через молитву, важку працю, турботу про спасіння і освячення найубогіших. «Ми служимо Христові, якого бачимо в кожному стражденному злиденному. Якщо ми молимося, то ми віримо. Якщо віримо, то любимо. Якщо любимо, то служимо, – писала мати Тереза. – Ми – місіонерки Любові, тому що “Бог є Любов”. Ми покликані донести убогим і стражденним любов, якою Бог полюбив їх».

У 1959 р. місіонерки Любові взяли на себе турботу про прокажених Калькутти, яких тоді було близько 30 тисяч. Сестри ордену відкрили амбулаторію для прокажених і заснували так зване Місто Миру (Шанті Наґар) – поселення, де могли жити прокажені разом зі своїми сім’ями. Мати Тереза бачила в прокажених дітей Божих. Ісус помер на хресті також за них. А завдяки тому, що ці люди були відзначені таким важким стражданням і жили в таких жахливих умовах, вони більше, ніж будь-хто інший були учасниками таємниці Христових страстей. «Коли я торкаюся до тіла прокаженого, від якого виходить сморід, я ніби торкаюся до тіла Христа, як і тоді, коли приймаю Його у Євхаристії. Так, проказа – це дуже важка, болісна хвороба, але вона не така страшна, як відчуття того, що ти – людина, позбавлена любові, небажана, покинута всіма», – говорила мати Тереза.

Хворих потрібно нагодувати, одягнути, їм необхідні дорогі хірургічні операції, ліки. У сестер матері Терези нічого немає. Вони живуть так само, як і їхні підопічні, тобто як самі убогі. Статут ордену в цьому відношенні дуже строгий. Згідно з ним сестрам дозволено мати лише найнеобхідніше: біле сарі та прості сандалі. Кожна із сестер, коли отримує призначення на нове місце, протягом десяти хвилин має бути готова податися в дорогу – всі її пожитки вміщуються у невеликій сумці.

Сестри цілком покладаються на Боже Провидіння. «Щодня Бог здійснює для нас справжні дива, – згадувала мати Тереза. – Ми бачили дуже конкретні прояви цього. Якби не було цих “повсякденних” чудес, ми просто не змогли би продовжувати нашу діяльність, не змогли би нічого зробити. Провидіння щодня піклується про мене, моїх сестер і наших підопічних. Робить це за посередництвом бізнесменів, державних установ, підприємств, нафтових корпорацій, влади. Але перш за все – через маленькі скромні людські пожертви. Саме ці пожертви мають найбільшу цінність, адже щоб їх внести, людям доводиться від чогось відмовлятися. Завдяки цьому їхній жест стає справжнім актом любові».

Нині в 123 країнах у 610 місіонерських центрах працює 4 тисячі місіонерок Любові. Сестри допомагають у харчуванні півмільйонові сімей, навчають 20 тисяч дітей та доглядають за 90 тисячами прокажених.

Мати Тереза померла 5 вересня 1997 р. 13 вересня пряму трансляцію з її поховання вели найбільші телеканали світу. Її тіло везли вулицями Калькутти на гарматному лафеті, на якому свого чау везли тіло Махатми Ґанді. Ця маленька, вся в зморшках сестричка з Калькутти, завдяки своїй повній відданості Христові стала для людей скарбом, оскільки випромінювала Любов, яка є єдиною надією для світу.

Незадовго до її смерті один журналіст задав їй питання: «Ви боїтеся смерті?» Мати Тереза відповіла: «Ні, зовсім не боюся. Померти – значить повернутися додому. Хіба ви боїтеся повертатися додому до своїх близьких? Я з нетерпінням очікую смерті, адже тоді я зустріну Ісуса і всіх людей, яких під час свого земного життя я намагалася обдарувати любов’ю. Це буде чудова зустріч, хіба не так?». Коли мати Тереза говорила це, її обличчя світилося радістю і спокоєм.

Настанови матері Терези

Любіть один одного, як Бог любить кожного з вас: сильною і особливою любов’ю. Нехай кожен буде доброзичливим до інших; краще робити помилки з доброзичливістю, ніж дива без неї.

Плід тиші є молитва, плід молитви – віра, плід віри – любов, плід любові – служіння, а плід служіння – мир.

Якщо ви хочете бути щасливою родиною, якщо ви хочете бути святою родиною, віддайте свої серця любові.

Бог не створював злиднів – їх створили ми. Перед обличчям Бога ми всі убогі.

Ми не можемо робити великих справ – лише малі з великою любов’ю. Я вірю в малі справи, саме в них наша сила.

Не дозволяй собі засмучуватися невдачею, якщо ти зробив все, що міг.

У цьому секрет добра: спочатку воно слабке, але всемогутнім стає в кінці. Зло, навпаки, всемогутнє спочатку, але слабшає з часом.

Будьте вдячні!.. Якщо ви цінуєте все, що дає вам Бог, Він не залишить вас.

Живіть

Слова цього заклику зустрічають кожного, хто входить до Будинку матері Терези, який вона відкрила для хворих з важкими і невиліковними хворобами. Ці слова – це чудодійні заклинання, що дають надію; це сокровенна молитва, яка допомагає стражденному; це заповіт, звернений до кожного з нас.

Життя – це можливість. Скористайся нею.
Життя – це краса. Зхоплюйся нею.
Життя – це блаженство. Скуштуй його.
Життя – це мрія. Здійсни її.
Життя – це виклик. Прийми його.
Життя – це обов’язок твій щоденний. Виконуй його.
Життя – це гра. Візьми в ній участь.
Життя – це багатство. Не розтринькай його.
Життя – це майно. Бережи його.
Життя – це любов. Насолоджуйся нею сповна.
Життя – це таємниця. Пізнай її.
Життя – це заповіт. Виконай його.
Життя – це пісня. Заспівай її до кінця.
Життя – це боротьба. Стань борцем.
Життя – це безодня невідомого. Коли спустишся в неї – не лякайся. Життя – це удача. Лови її.
Життя таке прекрасне. Не загуби його.
Життя – твоє. Борись за нього!

Посміхайтеся

Якщо ви в поганому настрої, тому що вас образили або ви отримали погані новини, скористайтеся силою посмішки. Навіть якщо вас ніхто не бачить, постарайтеся посміхнутися, щоб показати собі самому, що ви стоїте вище понад усякі труднощі. Думайте, що ви невразливі, безсмертні, вічні. Подаруйте собі посмішку, як ви іноді це робите, проходячи повз дзеркало. Навіть якщо ваша усмішка буде трохи натягнутою, це вже початок поліпшення. Щойно ви посміхнетеся, ви вже будете в кращому настрої. А в доброму настрої легше вирішувати проблеми. Ви не уявляєте, як багато доброго здатна дати вам самим і людям довкола вас звичайна посмішка. Бог допомагає тим, хто всі неприємності й прикрощі зустрічає не наріканням і скаргами, а радістю і посмішкою. Отримавши від життя черговий удар, скажіть собі: «Все могло бути набагато гірше» – і посміхніться…

Любіть…

Не бійтеся любити. Відкривайте серце і постарайтеся пробудити в ньому любов. Для цього потрібно перестати бачити в інших і в собі тільки недоліки і помилки. Шукайте і знаходьте в людях прекрасне і добре. Це надихає і нас самих, і інших людей на прояв кращих якостей. Люди дійсно вміють любити, не ставлячи жодних умов. Вони здатні висловлювати любов до всіх людей і навіть любити своїх ворогів. Любов – це мистецтво, і вона вимагає тренування, так само як і надбання будь-якої навички. Хороші лікарі, музиканти, художники, спортсмени годинами вправляються, щоб удосконалити свої вміння та здібності. Так само і з любов’ю. Якщо ми перестанемо любити когось при першому ж ускладненні відносин, ми не розвинемо в собі вміння любити. Якщо ми не будемо докладати зусиль, щоб любити, то будемо самотні й нещасні.

Джерело: www.catholic-media.org

Свята із нетрів

Дощ. Благословенний дощ.

Калькутське небо поливало дощем палючу спеку квітневого дня, виганяючи діток із вузьких провулків у нетрях на широкий тротуар. Там вони задирали голови і ловили краплини дощу широко розтуленими ротиками. Йшов 1996 рік.

У цьому місяці мене щоразу притягують до себе образи, звуки і запахи, які пронизували ті священні тижні перед Великоднем у індійському місті Калькутта. Я згадую дощ, після якого від бетону підіймалася густа пара, і красу уроків, отриманих там, серед бруду і смороду, уроків страждання, отриманих від жінки, яку називають «святою із нетрів», – від матері Терези.

Будинок матері Терези

Була шоста ранку, коли я опинилася в «материнському домі» – центрі всесвітнього служіння матері Терези.

Кожен день починається з молитви: добровольців усіх культур і віросповідань, що з’їхалися до Калькутти, запрошують на ранкову Службу Божу. Я зняла взуття, як наказує звичай, і піднялася сходами до просторого порожнього приміщення з цементною підлогою. Там були вівтар і Розп’яття, позаду яких стояла лава. Я сподівалася хоча б краєм ока побачити матір Терезу.

Вона повільно увійшла до приміщення у супроводі черниць створеного нею ордену Місіонерок Любові. Її ноги без взуття здавалися набряклими, голова була схилена в молитві. Вона сіла на задню лаву і злилася з морем інших білих зі синьою смугою сарі.

Більшу частину Меси, яка тривала 45 хвилин, мати Тереза залишалася зануреною в молитву. Вікна, що виходили на гучну вулицю, були відчинені, але всередину не доходив жоден подув. Квітень – один із най-спекотніших місяців у Калькутті. Краплі поту виступили на обличчях людей, що зібралися у приміщенні.

Крім сарі, мати Тереза носила пов’язку навколо плеча. Тижнем раніше вона впала і зламала собі ключицю, – це дуже болюча травма. Вона була бліда і втомлена на вигляд. У мене в кишені лежав лист, який мати Тереза написала мені кілька місяців тому. Як робили й тисячі інших журналістів упродовж багатьох років, я надіслала їй письмове прохання про інтерв’ю. У своїй відповіді вона ввічливо відмовила, зазначивши, що не дозволяє вести зйомки роботи Місіонерок Любові, зате запросила мене до Калькутти взяти участь у «справах любові». Я не хотіла втратити можливість долучитися до роботи, яка піднесла смиренну черницю до висот всесвітньо відомого служіння.

В агентстві новин визнали, що подібне запрошення вже саме по собі цінне, і спорядили зі мною двох операторів, так, «на всяк випадок». (пізніше з’ясувалося, що всі, хто писав листи, отримували схоже запрошення!). Оператори, що трималися на відстані від «материнського дому», тимчасом знімали на відео злидні калькутських вулиць, де мати Тереза почала свою працю майже 50 років тому.

Робота добровольця

Перебуваючи у приміщенні, я готувалася душевно і фізично до майбутнього робочого дня. Запах приправи карі, що струменів знадвору через відчинені вікна, викликав у мене нудоту. Я була на другому місяці тяжкої вагітності, і рішення приїхати до Калькутти – правильне рішення – я приймала у молитві.

Після Меси і простого сніданку, що складався з хліба та чаю, групи добровольців вирушили кожна до одного з п’яти «будинків» калькутських Місіонерок Любові. Я вибрала Прем Дан, будинок матері Терези для психічно хворих і жебраків. Я підійшла до будівлі разом із кількома добровольцями, які з’їхалися до Калькутти із найвіддаленіших місць (від Австралії до Ірландії).

Масивна будівля була розділена на дві половини: жіночу і чоловічу. Жіноча половина за розмірами майже наближалася до футбольного поля. Коли ми прийшли, черниці прибирали після сніданку. Побачене здивувало мене. Близько 60 жінок, більшість із яких – виснажені багатоденними пошуками їжі на вулицях, приготувалися до купання. Роздягнені, вони сиділи на цементній підлозі навколо великої цистерни з водою, яка стояла посеред приміщення.

Кожен із нас мав у розпорядженні губку, шматок мила та черпак, і ми негайно взялися до роботи. Доводилося купати жінок дідівським способом, зачерпуючи воду, намилюючи тіло і волосся, а потім споліскуючи мило водою з черпака. Одна з жінок поруч зі мною розслабилася, коли її купали, а потім оправилася до ванни на підлозі. Я знітилася, опинившись поза своєю «зоною комфорту». Почало зводити шлунок. Я тривожилася за свій фізичний стан і за дитину, яку носила. Температура у приміщенні вже перевищила 30 градусів.

Трудіться з любов’ю!

Я почала купати жінку поруч зі мною. У мене не було певності в тому, наскільки грамотно і правильно я це роблю. Виходило, що я більше думаю про себе, ніж про неї. Я підійшла до наступної жінки, щоб скупати її. Коли я полила її водою з черпака, вона здригнулась і закричала, дивлячись на мене з жахом. Я згадала, що Прем Дан – це будинок для душевно хворих. Я не знала, що робити далі. Відчуваючи свою безпорадність, я озирнулася навкруг, але ніхто не звернув на мене особливої уваги, і я зробила ще одну спробу скупати її. Вона знову скрикнула. Нарешті я відклала мило та губку і зробила єдине, що спало мені на думку. Я ніжно поклала їй руки на спину і відчула полегшення, коли вона дозволила мені це зробити.

Намагаючись викликати довіру, я почала акуратно терти їй спину. У моїй голові зринали здогади з приводу її життя, сім’ї і того, як вона стала жебрачкою, зовсім самотньою жінкою. Принаймні хвилин п’ять я робила їй масаж, поки навколо нас інші добровольці бадьоро купали жінок. Я обережно розпочала купання, і тепер мені це було дозволено. Я не поспішала. Іншим добровольцям вдавалося викупати кількох жінок за той час, поки я займалася однією. Я витерла її тіло рушником і надягла на неї свіжий халат.

І ось тут настала мить, про яку я роками розмірковую до цього часу. Вона звернула до мене погляд, сповнений любові й доброти, наймудріший погляд, який я коли-небудь бачила. І перестало бути важливим те, що я говорила по-англійськи, а вона – по-бенгальськи. Ми спілкувалися універсальною мовою.

Мені згадалися слова матері Терези, на які я неодноразово натрапляла у різних відомостях. Вона казала: «Важливо не те, скільки ти робиш, але те, скільки любові вкладаєш у те, що робиш». Коли я переступила поріг будинку Прем Дан, у своїх думках я була зайнята собою, почуттям нудоти через вагітність і незручністю при першому ж акті милосердя, викликаною необхідністю когось купати. Це я зрозуміла завдяки жінці, яка скрикнула від першого мого дотику. З’ясувалося, що вона допомогла мені набагато більше, ніж я їй. Вона навчила мене того, що означає вийти за межі особистої «зони комфорту» і по-справжньому служити.

До кінця тижня нескінченне страждання у Калькутті вже більше не шокувало мене, але воно не переставало спонукати до дії. Я бачила це страждання на обличчях умираючих. Я бачила його в усмішках дітей із притулку матері Терези. Я бачила його в поглядах і вчинках волонтерів.

Під час перерв волонтери пили чай і намагалися спілкуватися попри мовні бар’єри. Ми побачили, якою строкатою за складом була наша група. Тут були й індуси, і юдеї, і баптисти, і буддисти – всі, кого вабила праця, розпочата смиренною черницею-католичкою.

Там я познайомилася з Амандою, медсестрою з Канади, яка здивувала мене своєю фразою: «Я не вірю в Бога». – «Ви не вірите в Бога і все ж приїхали до Калькутти, щоб працювати разом із матір’ю Терезою?» Вона посміхнулася: «Я не вірю в Бога, але вірю в цю працю!» Мене раптом осяяло, що ми – це світ у мініатюрі: люди різного віку і біографій, різних релігій і кольору шкіри, – і при цьому всі ми трудимося в гармонії один з одним, і ніхто нікого не осуджує. Пізніше я задала матері Терезі питання щодо дуже широкого розмаїття серед волонтерів, яких тягнуло до Калькутти. «Правда ж, чудово, – сказала вона, – як Бог діє у їхньому житті, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні?»

Перше інтерв’ю за 12 років

До кінця тижня я заслужила довіру Місіонерок Любові, і мати Тереза подарувала нам інтерв’ю, – перше розгорнуте інтерв’ю, яке вона дала засобам масової інформації за 12 років, – перше й останнє, аж до її смерті. Я почала нашу розмову з проблеми страждань.

«Мати Терезо, деякі люди, бачачи страждання, запитують, як люблячий Бог допускає таке. Що Ви відповідаєте цим людям?». Її очі наповнилися слізьми, потім вона посміхнулась і відповіла: «Я кажу, що Він постраждав через любов до нас, а тепер наша черга постраждати через любов до Нього. Хіба ви не бачите, що в цьому і полягає наш зв’язок з Ісусом, – справжній, живий зв’язок?».

Мати Тереза процитувала Євангеліє від Матея, стихи 35-36 і 40 із 25-ї глави: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене… Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили». Мати Тереза була переконана в тому, що Ісус присутній у «скорботному обличчі найбідніших із бідних». При цьому вона вважала, що злидні в Америці гірші від убогості в Індії. «Ваші злидні – злидні духовні, – сказала вона. – Вони викликані самотністю, роз’єднаністю і матеріалізмом, а їх набагато важче позбутися, ніж убогості голодних ротів, які можна наситити їжею».

«Голос Божий, – сказала мати Тереза, – звертається до нас у тих прагненнях, які нас час від часу охоплюють, спонукаючи йти на допомогу нужденним – у прагненнях, які ми часто ігноруємо через побоювання створити собі незручності: комусь треба подзвонити, когось відвідати: дуже старих людей, хворих, вигнанців суспільства».

«Почніть зі своєї родини, – благала вона. – Спочатку переконайтеся, що ваша сім’я відчуває любов і турботу. А потім вирушайте до сусідів, до людей вашого оточення, у ваш світ». Вона сказала, що недостатньо годувати бездомних і голодних, якщо ваша власна родина голодує від нестачі уваги з вашого боку.

Я запитала матір Терезу про смерть, і вона відповіла, що для неї «немає нічого солодшого, ніж піти додому до Бога у призначений Ним час, коли Він покличе». А потім заговорила про те, як чудово, що вона впала і зламала ключицю за кілька тижнів до Великодня. «Чудово?» – перепитала я. – «Так, Ісус дозволив мені причаститися Його страждань упродовж цих святих тижнів». Тепер я з новою ясністю розумію ці слова.

Те, що Рим причислив матір Терезу до лику блаженних свідчить про визнання її втручання в чудо, яке сталося після її смерті, і про те, що воно має божественне походження. Це також свідчить, що Папа вивчив кожен аспект її земного життя, яке не завжди було відзначене небесною печаттю. З’ясувалося, що в житті матері Терези на початку шістдесятих років був період, який вона пізніше назве «темна ніч душі». Орден Місіонерів Любові розростався, а мати Тереза переживала особисту духовну кризу. Вона зізналася в цьому архиєпископу Калькутському, який запропонував їй вести щоденник, частково опублікований згодом. «У мене таке відчуття, ніби я не потрібна Богові, – писала вона. – Ніби Бог узагалі не Бог. Ісусе, пробач мені богохульство. Мені сказали, щоб я записувала все. Морок оточує мене з усіх боків. Я підношу душу до Бога – і її не наповнюють ні світло, ні натхнення».
Безмовне страждання

Вона зберігала в собі свої страждання і продовжувала труд милосердя. Минуть роки, перш ніж вона проб’ється з мороку, що оповивав шлях її духовних мандрів, і віднайде радість. Однак духовне прозріння не поклало край стражданню чи навіть відчуттю темряви. Кілька років потому вона напише: «Я починаю любити страждання, бо вірю, що воно частинка, хай і дуже мала, того мороку та болю, яких зазнав Ісус на цій землі».

Мати Тереза перетворила свою боротьбу і морок – у можливість наблизитися до Ісуса, у якого в Гетсиманському Саду теж виникали питання до Бога про Його страждання і «волю Отця».

Християнський автор К. С. Льюїс, який багато писав на тему страждання, висловив цю думку ще суворіше: «Запевняю вас, Бог посилає нам дар страждання саме тому, що дуже сильно любить нас. Біль – це мегафон, до якого вдається Бог, щоб докричатися до глухого світу. Ми подібні на кам’яні брили, з яких скульптор висікає людські фігури. Удари різця, котрі завдають нам болю, – це саме те, що веде нас до досконалості».

Життя матері Терези – це приклад того, що досконалість – надзвичайна рідкість у нашому світі.

У житті кожної людини трапляється негода. Однак є щось гідне наслідування в тому, щоб робити крок за кроком і, благословляючи про-ливний дощ, продовжувати йти, навіть якщо віра твоя хитається…

Джерело: Анна Райдер. Свята із нетрів – Мати Тереза
(переклад з російської Лариси Сідловин)

Висловлювання матері Терези

Знайдіть час думати, адже це є джерело влади.

Знайдіть час молитися, адже це – найбільша сила на Землі.

Знайдіть час сміятися, бо це – музика душі.

Знайдіть час бавитися, бо це – секрет вічної молодості.

Знайдіть час любити і бути любленим, бо це – даний Богом привілей.

Знайдіть час давати, бо день є занадто короткий, аби бути егоїстом.

Знайдіть час для читання, адже це є джерелом мудрості.

Знайдіть час для роботи, бо це – ціна успіху.

Знайдіть час для благодійності, бо це – ключ до неба.

Інколи ми відчуваємо, що те, що ми робимо, – крапля в морі, але море було б менше, якби йому її бракувало…

Життя без любові нічого не варте; справедливість без любові робить нас твердими; інтелект без любові робить нас жорстокими; доброта без любові робить нас лицемірами; віра без любові робить нас фанатами.

Наші страждання є турботливою добротою Божою. Вона закликає нас навернутися до Нього, змушує нас визнати, що не ми контролюємо своє життя, а Бог, який наглядає за всім, і що ми можемо довіряти Йому повністю.

Аби лампа завжди горіла, ми не повинні припиняти доливати до неї оливи.

Представник кожної релігії повинен намагатися виконувати всі її заповіді і закони, незалежно від того, чи він християнин, індус чи мусульманин.

Люди часто недооцінюють те, що вони роблять. Кажуть, що це дещиця. Але велике і складається з малого.

Спочатку добро лише іскорка, яка пізніше розгоряється в

полум’я. Зло, навпаки, спочатку бушує полум’ям, а потім стає слабкою іскрою.

Люди не люблять тих, у кого мир у душі і в серці. Не витрачайте свій час на заздрісників, бережіть своє щастя!

Бог дає нам приклад сильної, всепоглинаючої любові. Будьте лагідні з іншими. Неправильний вчинок, зроблений із добрим наміром, миліший, ніж велике диво, вчинене без добра.

Смирення – ось шлях до святості. Тільки найбільша смиренність, як у Богоматері Марії, може привести до святості, як у Ісуса.

Коли людина говорить: «Я повинна», – це означає, що вона має внутрішній поштовх щось зробити, а не бажання змусити це робити інших.

На людину добру і доброзичливу можуть сказати, що вона любить тільки себе. І все ж будьте добрими і доброзичливими!

Зло можна побороти не зброєю, а любов’ю. Все, що звершує любов, вона вершить для щастя людей.

Коли людина досягає успіху, довкола неї збираються ті, що називають себе друзями, але ними не є. Не бійтеся цього, будьте успішними!

Найстрашніша злиденність – це злиденність серця.

Я знаю твердо лише одне: якби люди сильніше любили одне одного, наше життя стало б значно ліпшим.

Любов – це плід, який дозріває в будь-який час і до якого може дотягнутися будь-яка рука.

Кожна праця, вчинена з любов’ю і відкритим серцем, завжди наближає людину до Бога.

Страждання може стати шляхом до великої любові та милосердям.

Маленькі добрі справи, вчинені з великої любові, дарують радість і умиротворення.

Джерело: pro-status.com.ua/citaty/4/361_4.php

 

Свята Фаустина Ковальська

Св. Марію Фаустину Ковальську, відому сьогодні у всьому світі проповідницю Божого милосердя, богослови зачислюють до когорти видатних містиків Церкви.

Св. Фаустина була третьою із десятьох дітей у польській родині бідних і побожних селян. У хрещенні отримала ім’я Гелена. З дитячих років відзначалася побожністю, любов’ю до молитви, працьовитістю і послухом, а також великою чуйністю до людських бід. Шістнадцятирічною дівчиною покинула родинний дім, аби на службі в Александрові і Лодзі заробити на своє утримання і допомогти батькам. Голос покликання відчувала у своїй душі ще від сьомого року життя. 1 серпня 1925 року переступила поріг монастиря Сестер Матері Божої милосердя у Варшаві. У своєму Щоденнику зізналася: «Мені здавалося, що я вступила в райське життя. З мого серця линула одна молитва – подячна» (Щоденник, 17).

Проте через кілька тижнів пережила сильну спокусу перейти до іншого монастиря, в якому було би більше часу для молитви. Тоді Господь Ісус, показуючи їй своє зранене і змучене обличчя, сказав: «Ти мені завдаси болю, якщо вийдеш з цього монастиря. Сюди я тебе покликав, а не куди-інде, і приготував багато милостей для тебе» (Щ. 19).

У монастирі Гелена отримала ім’я сестра Марія Фаустина і через п’ять років склала монаші обіти чистоти, убогості та послуху. Перебувала в різних монастирях, найдовше у Кракові, Плоцьку і Вільно.

Назовні ніщо не видавало її надзвичайно багатого містичного життя. Старанно виконувала свої обов’язки, чітко дотримувалась усіх монаших правил, була зосереджена, мовчазна і водночас природна, лагідна, сповнена доброзичливої та безкорисливої любові до ближніх. Усе її життя було зосереджене на постійному прагненні до щонайповнішого поєднання з Богом і на жертовній співпраці з Ісусом у справі рятування душ. «Ісусе мій, – визнала у Щоденнику, – Ти знаєш, що з дитинства я прагнула любити Тебе такою великою любов’ю, якою Тебе ще досі жодна душа не любила» (Щ. 1372).

Глибину її духовного життя розкриває Щоденник. Уважне читання цих нотаток рисує образ глибочезного поєднання її душі з Богом. Господь обдарував її великими ласками: даром глибокого пізнання таємниці Божого милосердя, видіннями, з’явленнями, скритими стигмами, даром пророцтва і читання людських душ.

Суворий спосіб життя і пости так виснажили її організм, що вже у послушництві виникла нагальна потреба лікування. Після першого року новіціату з’явилися надзвичайно болісні містичні випробування, а пізніше духовні і моральні страждання, пов’язані з намаганням здійснити посланництво, яке отримала від Христа Господа. Св. Фаустина своє життя віддала справі рятування душ грішників. В останні роки її життя посилилися внутрішні страждання і недомагання організму: сухоти поширилися на легені і стравохід. З цієї причини двічі протягом кількох місяців перебувала на лікуванні у шпиталі в Кракові. Вкрай виснажена фізично, але цілком дозріла духовно, містично поєднана з Богом, померла 5 жовтня 1938 року у 33-річному віці. Її тіло було поховане на монастирському цвинтарі у Кракові – Лагєвніках, а в 1966 році перенесено до каплиці.

31.01.1968. Декретом Конгрегації у справах святих було розпочато беатифікаційний процес слугині Божої Фаустини.

07.03.1992. Папа Іван Павло II підтвердив геройські чесноти Марії Фаустини Ковальської і підтримав беатифікаційний процес.

18.03.1993. Святіший Отець Іван Павло II проголосив Марію Фаустину Ковальську блаженною.

30.04.2000. У Римі канонізували сестру Марію Фаустину Ковальську.

Цій простій, неосвіченій, але мужній, безмежно відданій Богові монахині Господь Ісус довірив велику місію: послання милосердя, адресоване всьому світові. «Посилаю тебе, – сказав, – до усього людства з моїм милосердям. Не хочу карати зболіле людство, а прагну його зцілити, пригортаючи до свого милосердного Серця (Щ. 1588). Ти секретарка мого милосердя; я вибрав тебе на цей пост у цьому і майбутньому житті (Щ. 1605), (…) щоб ти давала душам пізнати моє велике милосердя, яке маю для них, і заохочувала їх вірити у безодню мого милосердя» (Щ. 1567).

Ікона Божого милосердя

Її походження пов’язане з видінням, яке с. Фаустина бачила у Плоцьку 22 лютого 1931 року, під час якого Христос висловив бажання намалювати таку ікону й підписати її словами: «Ісусе, уповаю на Тебе».

Ікона зображує Воскреслого Христа, який на руках і ногах має сліди розп’яття. З пробитого, невидимого на іконі Серця виходять два промені: червоний і блідий. Ісус Христос на питання про їх значення, пояснив: «Блідий промінь означає воду, яка виправдовує душі, червоний промінь символізує кров, яка є життям душ. Ці два промені вийшли з надр мого милосердя тоді, коли моє Серце, вмираюче на хресті, було відкрите списом» (Щ. 299). Інакше кажучи, ці промені означають святі таїнства, а також святу Церкву, народжену з пробитого боку Христа й дари Святого Духа, біблійним символом яких є вода. «Щасливий, хто буде жити у їхньому світлі тому, що не вразить його справедлива рука Бога» (Щ. 299).

Ікона вказує на безмежне Боже милосердя, яке повністю показало себе в пасхальній містерії Христа, а доповнюється у Церкві найбільш плідно святими таїнствами. Ікона повинна бути знаряддям отримання благодаті і знаків, які нагадують вірним про необхідність покладатися на Бога й милосердя у ставленні до ближніх. Про позицію довіри свідчать слова, написані на іконі: «Ісусе, уповаю на Тебе». «Ікона, – сказав Ісус Христос, -повинна нагадувати прагнення мого милосердя, бо навіть найміцніша віра нічого не допоможе без учинків» (Щ. 742).

Вшанування ікони полягає у довірливій молитві, з’єднаній з вчинками милосердя. З таким розумінням культу ікони Ісус Христос пов’язував конкретні обітниці: благодать спасіння, швидкий прогрес на шляху християнської досконалості, благодать щасливої смерті та всі інші ласки й дочасний добробут, все, про що з довірою проситимуть Його милосердні люди.

«Даю людям посудину, – сказав Ісус сестрі Фаустині, – з якою мають приходити за ласками до Джерела милосердя; цією посудиною є ікона зі словами: “Ісусе, уповаю на Тебе”» (Щ. 327). Через цю ікону наділятиму ласками душі, а тому нехай усяка душа має доступ до неї (Щ. 570). Обіцяю, що душа, яка вшановуватиме цю ікону, не загине. Обіцяю також вже тут, на землі, перемогу над ворогами, а особливо на смертному одрі я сам боронитиму її як свою хвалу».

«Мене палить полум’я милосердя, прагну пролити його на людські душі. О, як боляче мені, коли прийняти його не хочуть. Скажи зболеному людству, хай пригорнеться до мого милосердного Серця, а я [його] сповню миром» (Щ. 1074). «Людство доти не заспокоїться, доки не звернеться з довірою до мого милосердя» (Щ. 300).

«Кажи світові про моє милосердя, нехай усе людство пізнає моє невичерпне милосердя. Це знак остаточного часу, після чого надійде день справедливості. Поки є час, нехай утікають до джерела мого милосердя, нехай користуються кров’ю й водою, яка для них пролилася» (Щ. 848). «Поки прийде Суддя праведний, відчиняю, насамперед, навстіж двері мого милосердя. Хто не хоче пройти дверима мого милосердя, тому доведеться йти дверима моєї справедливості» (Щ. 1146).

Преподобна Йосафата Гордашевська

Виховувати серце народу, служачи там, де є найбільша потреба» – цю місію гідно виконувала блаженна Йосафата Гордашевська. З Божої волі вона відважилася стати однією зі співзасновниць першого активного згромадження в Українській Греко-Католицькій Церкві – Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Вона погодилася посвятити своє життя цій новій церковній інституції, яка була покликана служити бідним, часто неписьменним селянам, підносити їх духовно і культурно. Її ж духовний труд, чеснотливе життя у прагненні в усьому творити волю Бога, проникало у кожний куточок розбудови та укріплення нової монашої спільноти. Її свідчення Христа в радості і скорботі, рішучості, правдивості і любові кріпить нині не одну душу, в якій найбільшій потребі вона б не перебувала…

Боже мій, нехай сповняється Твоя свята воля!
Хочу любити Тебе так, як Ти цього гідний.

Преподобна Йосафата Гордашевська

Михайлина Гордашевська народилася 20 листопада 1869 року у Львові. В сім’ї Якова Пукаса та Ксені Гордашевської вона була п’ятою дитиною. У цього благочестивого подружжя було дев’ятеро дітей: семеро дівчат і двоє хлопців. Батько працював столяром, мати опікувалася дітьми та вела домашнє господарство. Серед улюблених дитячих забав малої Михайлинки була одна особлива: вона та її молодша сестра Анна бавилися в пустельниць і, наслідуючи їхнє суворе життя, в час посту їли корінці рослин. Не забувала Михайлина і про молитву. Малою любила вибігти з дому до лісу, де була капличка. Там, у капличці, на самоті дівчинка і молилася.

Михайлина була вродливою дитиною, гарно розвиненою фізично. Коли мала шість років, записали її до школи св. Антонія, яку провадили сестри феліціянки… Дівчина була скромною і побожною, любленою вдома і в школі. Вона любила бавитися зі своєю молодшою сестрою Анною.

Зі спогадів сестри служебниці Олени Дикун

Вона була дуже здібною. Обов’язкову школу закінчила з відзнакою. Однак вчитися далі не було змоги – треба було допомагати утримувати велику сім’ю. Влаштувалася працювати на фабрику скла. Уміла поєднати і роботу на виробництві, і домашні обов’язки, і молитву. Дівчат, які з нею працювали, навчала катехизму та заохочувала брати участь у богослужіннях.

Сестра Йосафата була середнього зросту, зі шляхетними й інтелігентними рисами обличчя, милої товариської вдачі, спостережлива, мудра і второпна. Очі мала сіро-зеленої барви, з яких пробивалася радість, а по всьому обличчі розливався спокій, що брався від постійної злуки з Богом.

Зі спогадів сестер служебниць

Михайлина прагнула жити глибоким духовним життям. Її щире прагнення жити якомога повніше у злуці з Богом підтримав її духовний провідник – отець Єремія Ломницький, ЧСВВ. Познайомилася з отцем 1888 року під час реколекцій для молоді в храмі св. Онуфрія. Він був одним із перших василіян, котрі наприкінці ХІХ ст. розпочали активну місіонерську діяльність. У той час душпастирське служіння з різних причин потребувало дедалі більшої посвяти. У суспільстві – матеріально та духовно зубожілому – процвітало пияцтво та забобони, тож василіяни були змушені оживити віру, загоїти «духовні болячки», пожвавити життя Церкви в Галичині. Вони проводили місії, реколекції, навчально-виховні заходи, поширювали духовну літературу, засновували церковні товариства, запроваджували нові паралітургійні богослужіння, зокрема молебні до Христа Чоловіколюбця та до Пресвятої Богородиці. Усі ці заходи набували популярності серед вірних. Іноді кількість учасників кількаденних народних місій, упродовж яких вірні брали участь у богослужіннях, слухали проповіді, сповідалися і причащалися, сягала декількох тисяч.

Та особливу увагу отці василіяни приділяли молоді. Саме для них отець Єремія Ломницький та отець Платонід Філяс, які вже набули певного досвіду праці з молоддю, уклали перший в історії Української Греко-Католицької Церкви молитовник для молоді «Гостинець», який містив тексти богослужінь, молитви на різні потреби, катехизмову частину та повчання про покликання молодої особи. У повчаннях, серед іншого, укладачі молитовника наголошували, що молода людина має усвідомлено обирати свій життєвий шлях – очищуючись від пристрастей і набуваючи чеснот…

Знав Господь Бог потребу свого народу і вибрав одного чоловіка, котрий не боявся трудностей, не жалував праці і пожертвування для слави Божої, котрий з великою надією на поміч Божу взявся до діла і в своїх стараннях не спочив доти, доки не допровадив діла до кінця. Був се отець Єремія Ломницький – місіонер, василіянин.

Преподобна Йосафата Гордашевська

Ця духовна особа, яку Михайлина сприймала як особливий Божий дар, тривалий час допомагала пізнавати їй глибини власної душі, чистоту бажань і прагнень. Він делікатно провадив її шляхом аскези та здобування християнських чеснот. Допомагав відчути своє покликання.

Отець Ломницький розпізнав у Михайлині незвичайну душу. Він усвідомлював, що Господь приготовляє її для глибокої злуки з собою.

Зі спогадів сестер служебниць

24 червня 1889 року Михайлина з благословення отця Єремії у храмі св. Онуфрія склала особистий обіт чистоти. Тоді їй було 20. Наступного року поновила обіти на ще один рік, а 1891 – на три роки. Михайлина за порадою духівника покинула працю на гамірній фабриці скла і записалася до школи гаптування й мережива, де вона могла у спокої роздумувати про Бога. Її ставлення до ближніх, її вчинки набувають щораз глибших барв доброзичливості й любові. Михайлина намагається розпізнати, побачити Божу волю у всьому. Своє життя вона вирішує цілковито віддати служінню Богові. У чернецтві. У монастирі Сестер Василіянок. Та коли звірилася у своєму рішенні духівникові, у відповідь почула незвичну пропозицію. Отець Єремія Ломницький разом із парохом села Жужель Жовківського повіту (тепер Жужеляни Сокальського району Львівської області), отцем Кирилом Селецьким вирішили створити нове згромадження сестер, які б дбали про нагальні потреби українського народу. Усі заходи, до яких вдавалися місіонери давали свої плоди, однак була потреба в постійному плеканні «душі народу». До 1892 року в Українській Греко-Католицькій Церкві бракувало жіночого чину або згромадження, яке б своїм служінням охоплювало різні верстви населення. Василіяни – монахи та монахині – були на той час єдиним чернечим чином. Сестри василіянки мали власні школи, однак навчатися в них могли тільки діти із заможних сімей. Унеможливлював працю з простим людом і закритий спосіб життя сестер. Досвід такого служіння мало Згромадження малих служебниць Непорочного Зачаття латинського обряду.

Задумався над тим глибоко отець Ломницький. Пізніше, як священик і провідник місій, наочно переконавсь, що воно дуже пекуче, щоб занявсь хтось діточками села й повів їх до Бога, впливав додатно на жіноцтво й ніс поміч недужих, як те польські монахині робили.

Зі спогадів сестри служебниці Ольги Дикун

Михайлині довелося б стати першою сестрою цього нового згромадження. Замість усталеного монашого життя василіянок, їй пропонували цілком невідомий шлях. Михайлина молилася в цьому наміренні, щоб бути певною, що Господь хоче бачити її саме у цьому – апостольському – служінні знедоленому людові.

Михайлина сказала «так», як колись своє «так» сказала і Пресвята Богородиця… Заручившись небесною підтримкою, вона складає обіти послуху та готовності робити все для формування нового згромадження. 17 червня 1892 року Михайлина попрощалася з батьками, братами, сестрами і поїхала в Жовкву, в монастир сестер феліціянок, щоб набути певного чернечого досвіду і згодом поділитися ним із молодими кандидатками уже нового згромадження.

Вона вступає до Згромадження, яке ще не має ні запевненої майбутності, ні забезпечення. Однак свідома важкого завдання, до якого зобов’язується у своєму молодому, недосвідченому житті, впевнена у Божій помочі, йде назустріч всяким сумнівам і труднощам. Вона ж – раба Господня, слугиня Марії.

Зі спогадів сестри служебниці Христофори Качковської

24 серпня 1892 року у храмі св. Онуфрія урочисто відбулися облечини першої української сестри служебниці. Її ім’я – Йосафата. Йосафат Кунцевич – її небесний покровитель. Сестра Йосафата в чернечому одязі, який не схожий на одяг інших монаших спільнот. Нове згромадження -новий чернечий одяг. Після облечин попрощалася з рідними, друзями і поїхала до Жужеля.

Там на сестру Йосафату очікували сім кандидаток. У свято Успення Пресвятої Богородиці урочисто зароджується Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Про будинок для сестер подбав отець Кирило Селецький. Це була дерев’яна хатина, вкрита соломою, із вкритою глиною земляною долівкою. Меблі – найпростіші. Для сестри Йосафати, дівчини з міста, – надмірна убогість… Але це саме те, до чого стреміло її серце.

Коли настали сутінки, треба було засвітити, але не було ні лямпи, ні свічки. Послали одну кандидатку до отця пароха, щоб принесла свічку. Коли ми хотіли напитись води, мусіли позичати горнятко в сусіда. На вечерю сестра отця Селецького принесла кілька кусників запеченої курки й булку. Накрито стіл було білим настільником, розставлено глибокі тарілки, бо інших не було, і, після молитви, кандидатки засіли перший раз до спільної вечері з своєю настоятелькою, сестрою Йосафатою. Несміливо споглядали то на сестру настоятельку, то одна на другу. Сестра Йосафата розділила їм те, що було й припрошувала, щоб брали пальцями й їли, бо вилок і ножів не було. Булку мусіла ламати руками на кусники та роздавала сестрам… І говорили всі, що ще ніколи не було їм так мило й приємно, як того вечора… Настоятелька проголосила їм укладений перед тим порядок, якого мали дотримуватися наступного дня, потім подалися всі на молитву, а після того на спочинок.

Зі спогадів сестер служебниць

«Діти Божі» – так називали жужеляни молодих сестер, які не мали своїх маєтків і заробляли на проживання, працюючи на полях. Хто мав змогу, приносив сестрам харчі. На початках отець Ломницький та отець Селецький усіляко підтримували сестер: допомагали опанувати біблійну історію, катехизм, читання і письмо. Сестра Йосафата навчала сестер молитов, церковного співу, рукоділлю, пояснювала, як опікуватися над хворими, як дбати про храм, його убранство, про священичі ризи, а також розповідала ті звичайні речі, які мали знати недосвідчені монахині.

Через три місяці після відкриття монастиря на празник Собору архистратига Михаїла, у жужельському парафіяльному храмі відбувалися облечини дев’яти кандидаток. Габіти для них сестра Йосафата пошила сама. Це була дуже зворушлива і радісна подія для односельчан. Тоді ж сестра Йосафата склала свої перші обіти на три роки: “Бажаю, задля любові Ісуса Христа й Матері Його, бути прилучена до Зібрання Служебниць Пречистої Діви Марії Непорочно Зачатої, щоб у ньому вправлятися у службі Богові через убожество, чистоту й послух, згідно з духом і уставами цього Зібрання”.

Які ж завдання було поставлено перед молодим Згромадженням? Найнеобхідніші, найбільш нагальні:

«Їхнім завданням буде… засновувати захоронки для малих сільських дітей; доглядати по селах недужих і убогих, їм прислуговувати й приготовляти до побожної смерти; спільно з сільським народом трудитися і працювати; у неділі й свята читанням життя святих й інших духовних книжок… виховувати нарід і заохочувати до служіння Богові, даючи йому собою приклад християнських чеснот і трудолюбивого життя…»

Із Першої Конституції про апостолят Служебниць

Пригноблений морально нарід жадає піднесення духом, піднесення, ублагороднення серця. А то є головною ціллю, то є задачею Сестер Служебниць Пречистої Діви Марії, яку то задачу вони вірно й успішно сповняють через виховання маленьких діточок, через опіку й обслугу хорих, через вплив моральний на женську молодіж. Яким є виховання дівчат, будучих жінок і матерей, таким є нарід, такою є його будучність.

Зі слів отця Єремії Ломницького

Першу захоронку відкрито в Жужелі 15 травня 1893 року в просторій господарській стодолі, яку було пристосовано до потреб дошкільнят. Сестра Йосафата разом із сестрами навчали дітей пісень, молитов, віршів, ігор, а згодом і грі на музичних інструментах. До захоронки часом приходили батьки дітей, і сестра Йосафата використовувала цю нагоду, аби краще їх пізнати: вона молилася разом із ними, навчала Божим правдам.

…Часто батьки не знають або не вміють впоїти в своїх дітей зберігання Божих заповідей, і діти ростуть, як бур’яни в полі, не знаючи їхньої мети або відповідальності на світі. Коли сестри є в селі, люди по-ручають їм своїх дітей, і там вони навчаються молитви, катехизму і доброї поведінки.

Зі спогадів сестер служебниць

У неділю і в свята сестра Йосафата збирала молодь села. На зустрічах навчала їх церковного співу, розповідала повчальні історії, вливаючи в серця дівчат та юнаків любов до Бога і Пресвятої Богородиці. Молодь та діти горнулися до доброї сестри, зустрічі ставали щораз багатолюднішими. У травні й червні діти та молодь збиралися у храмі і співали молебень. Парохи сусідніх сіл просили сестер служебниць запровадити цю практику і в них. Люди по-новому відкривали красу богослужінь і щораз численніше приходили до храму.

Сільські церкви теж потребували постійного догляду. Сестра Йосафата навчила сестер шити церковні ризи, оздоблювати їх гаптом, доглядати за ними, і, звісно ж, стежити за чистотою і порядком у храмі.

Сестрі Йосафаті бракувало знань із медицини, тому вона почала освоювати її самотужки: вивчала трави, заготовлювала їх, виготовляла ліки. Ділилася досвідом і набутими знаннями із сестрами. Люди дуже любили сестру, яка завжди була готова полегшити їхні страждання і називали її «наша добра Сестра-лікар». А коли 1894 року в селі Самолуски на Тернопільщині ширилися тиф і холера, чотири служебниці, які вже мали певний досвід у лікуванні та догляді за хворими, вибралися в зону лиха, щоб своєю турботою і любов’ю свідчити про Христа. Побачили люди жертовну працю сестер і запросили до себе – започаткувати новий дім.

…Святої християнської відваги треба, щоб могти виконати обслугу біля хворих на висипний тиф, а ще більше на холеру […]. У згаданих недугах наші селяни не мають майже ніякої опіки, а сестри, прийшовши до дому хворого, не тільки мусять зайнятися хворим, але й цілим домом, не раз мусять хліба спекти, і дітей нагодувати, і білизну випрати, і худобу напоїти, а хворі самі, заразилися від хворих […] переходили хрест тяжкої недуги, той нині з не меншою самопосвятою поспішають до хворих.

…Тільки той, хто бачив нужду нашого селянина хворого на холеру, може зрозуміти, якою потіхою мусить бути ангел-дівиця, слуга Божа, яка без боязні, з усією самопожертвою його рятує, натирає, компреси робить, а при тому, то молиться, то словами, то святим співом пригадує йому про душу й вічність. Та й поміч Божа є ними. Свідоцтвом того є багато тих, що вже стояли на порозі вічности і тільки завдяки старанням і піклуванню сестер служебниць і їхнім молитвам завдячують привернення здоров’я й дальшого життя.

Отець Никола Теодорович

Сестра Йосафата докладала значних зусиль, аби нове Згромадження вповні реалізовувало свою харизму: «виховувати серце народу, іти там, де є найбільша потреба». Згромадження активно зростало. Воно вже вийшло за межі Жужеля. На восьмий рік після заснування – у 1900-му – монаша спільнота налічувала уже 101 особу. Працювали сестри служебниці в 15 осередках Львівської архиєпархії, Станіславівської та Перемишльської єпархій. Сестра Йосафата дбала про те, щоби будь-яку роботу було виконано фахово. Сестри проходили навчання зі шкільництва, із догляду за хворими; брали курси з рукоділля та куховарства. Сама ж сестра Йосафата 1899 року одержала диплом медсестри в медичній державній школі, а після курсу Червоного Хреста у Львівській державній лікарні – диплом, який давав право обслуговувати хворих і поранених.

Коли відкривався новий дім Згромадження, сестра Йосафата протягом кількох місяців допомагала влаштовувати і духовне життя, і працю, і побут. Продумувала різні можливості апостоляту. Її рішення були на диво далекоглядними. Підтримувала сестер молитвою, працею, дотепним і лагідним словом та різними приємними несподіванками.

Коли вона приїжджала до нововідкритого дому, завжди нагадувала сестрам, щоб були вірні духовним вправам. Вона настоювала, щоб добре приготовлялися до своїх лекцій; щоб навчали дітей добре молитись; читали їм релігійні книжки, пристосовані до їхнього віку… В неділі і свята мали читати побожні книжки для жінок в парафії… Особливо сестра настоювала, щоб сестри займалися бідними й давали їм милостиню.

Зі спогадів сестри служебниці Анни Дяків

Сестра була дуже добра і милосердна. Її чуйності та зичливості так потребував бідний народ. Одного разу сестра Йосафата, перебуваючи у Кристинополі (нині м. Червоноград Львівської області.), довідалася, що в стайні лежить старенька хвора жебрачка. Сестра принесла її до монастиря, а оскільки вільного ліжка не було, поклала немічну на своє. Опікувалася бабцею вдень і вночі. А перед смертю бабця висповідалася і причастилася Святих Тайн.

Сили для служіння сестра Йосафата черпала в постійній молитві. Свідома своїх обмежень і слабкостей, вона шукала помочі «згори». Усі свої справи доручала опіці Пресвятої Богородиці. Молитва допомагала сестрі Йосафаті долати різні труднощі і бути чутливою до чужих потреб.

Сестра Йосафата мала дар молитви. Сестри часто бачили її на колінах у глибокій молитві перед Розп’яттям. Молитва завжди мала перше місце у її житті.

Зі спогадів сестри служебниці Теклі Рудик

Десять років священики допомагали Згромадженню зростати і кріпнути. Сестри служебниці здобули прихильність людей, і єрархія Церкви, спостерігаючи за його позитивним розвитком, була певна, що Згромадження, згідно з його Конституціями, було готове до самоуправління. 26 вересня 1902 року митрополит Андрей Шептицький розпорядився обрати Головну настоятельку. Більшістю голосів обрали сестру Йосафату.

Сестра Йосафата мала всі чесноти, потрібні до керівництва і формування молодих сестер. Вона була рішуча, второпна і побожна. Робила зауваження неслухняним сестрам і ніколи не витрачала часу на легковажні балачки; вона сама важко працювала і пригадувала сестрам, щоб завжди були корисно заняті. Тому згромадження так скоро росло і розвивалося.

Зі спогадів сестри служебниці Теклі Рудик

Обов’язком Головної настоятельки було стежити за порядком і дисципліною. Митрополит Андрей також призначив отця Йосифа Пеленського, ЧСВВ, митрополичим комісаром, який щороку відвідував усі доми сестер служебниць і надавав духовну підтримку. Проте з різних причин Головна настоятелька та отець Йосиф не зійшлися у поглядах. У Згромадженні виникло чимало непорозумінь, про які сестра Йосафата звітувала митрополитові. Урешті, сестра Йосафата, вважаючи себе причиною незгод, зреклася уряду Головної настоятельки. В лютому 1904 року митрополит призначив нову Головну настоятельку – сестру Василію Мишок. Однак і після цього не було злагоди в монашій спільноті. Митрополичий комісар отець Пеленський попросив митрополита звільнити його з цього уряду.

Після зречення уряду Головної настоятельки сестра Йосафата продовжує своє служіння. Там, де важко, де найбільша потреба. Як завжди… Усе виконує з послуху новій Головній настоятельці. Їй прикро бачити незгоди у великій монашій спільноті. Вона ж так прагнула святості, єдності і любові у Згромадженні. А якого нестерпного болю завдало їй те, що її не допущено до довічних обітів, які вперше складали сестри Згромадження. Сестри, яких сама Йосафата впроваджувала в монаше життя. Через рік сестри Йосафати знову немає серед сестер, які готуються до довічних обітів. Вона терпить, страждає, і, не марнуючи часу на оплакування своїх випробувань, далі виконує свої обов’язки. Сестри ж бачили у ній терплячого Ісуса.

Я терплю, але потішаю себе тією гадкою, що хрест, який впав на мене через недопущення до складання обітів, прийшов з волі Божої, і я приймаю його з цілого мого серця.

Преподобна Йосафата Гордашевська

1909 року, коли минув термін уряду сестри Василії, митрополичий комісар отець Єронім Малицький скликав Головну Управу для обрання нової Головної настоятельки. Нею стала сестра Віталія Макусь, а її заступницею – сестра Йосафата. Однак, аби стати членом Головної управи, сестра мусить мати довічні обіти. Щоб полагодити цю справу, отець Єронім телеграфує до митрополита з проханням про дозвіл для сестри Йосафати скласти довічні обіти. Митрополит дозвіл дав… І наступного ранку, 11 травня, під час Божественної Літургії, сестра Йосафата склала довічні обіти. Вона знову була у проводі Згромадження, яке плекала від початків. Терпеливо знісши усі кривди, зміцнівши у вірі, сестра назавжди з’єдналася з Богом. Господь преобразив її страждання у велику радість.

На цю урочисту нагоду сестра Йосафата не мала нового габіту, позичила в однієї сестри і після церемонії поцілувала його і віддала назад.

Зі спогадів сестри служебниці Теклі Рудик

Воєнне лихоліття 1914-1918 принесло у життя Згромадження нові виклики. Багатьом сестрам довелося покинути свої домівки і шукати інших помешкань. Часто залишалися без їжі. Однак продовжували служити. Віднаходили осиротілих дітей і, як могли, дбали про них. Доглядали за пораненими в госпіталях. Уся їхня праця живилася молитвою до Христа Господа, Матері Божої і св. Йосифа. До цього закликала сестра Йосафата.

1914 року сестра Йосафата почала відчувати біль у крижах. Була змушена послуговуватися паличкою. Біль був постійним. Завжди врівноважена, весела, жартівлива, – не вірилося, що їй нестерпно важко. Попри меншу активність сестра Йосафата не переставала цікавитися життям Згромадження. Серцем вона завжди була із сестрами, які першими виїхали на служіння до Канади (1902), Югославії (1906) і Бразилії (1911) і які залишилися в Україні. Лікарі відразу не могли встановити діагнозу. Дехто вважав, що в сестри істерія, додаючи їй тільки страждань. Окрім цього, були ще болісні натирання і вправи. Невтішний діагноз – туберкульоз кісток. Невиліковна хвороба прогресувала. Взимку 1919 року сестра уже була прикута до ліжка. На стегні зболеного тіла збирався гній. Без жодний анестезій лікар розрізав нарости і вичищав їх, дивуючись терпеливості монахині.

Коли вона вже не могла сама повернутися в ліжку, кликала сестер, щоб їй помогли… Коли ми помагали їй порухатися чи обернутися, вона не висловила ані слова, стиснула зуби і терпіла. Потім вовна усміхалась до нас і казала: «Посідайте собі, мої дорогенькі, і відпічніть». Ми дивувалися її здатності терпіти, бо її боляки на плечах і на бедрі були великі.

Зі спогадів сестри служебниці Якови Федорняк

Попри невимовні страждання сестра Йосафата не переставала цікавитися справами Згромадження. До неї приходили сестри за порадою, і вона радо всіх приймала. Поверталися утішені й умиротворені. До сестри приводили також дітей із сиротинця. Вона завжди знаходила для них цікаву історію чи гру, а на прощання кожного цілувала в голівку. Як мама…

Як я була дитиною, добре знала сестру Йосафату. Вона часто приїжджала до Жужеля, зокрема тоді, коли була дитяча вистава. Вона приїжджала скоріше, щоб все приготувати. Вона була дуже гарною, і ми всі її любили. Все було багато дітей біля неї. Коли сестра приїжджала, все роздавала нам образочки, і завжди були цукерки для нас в її кишенях. Коли я приходила з мамою до сестер, сестра Йосафата обіймала мене і запрошувала: «Ходи, маленька, ходи». Моя мама часто казала мені: «Зачекай, донцю, коли виростеш, будеш гарною сестрою, як сестра Йосафата».

Коли мені було коло сім років, сестра Йосафата почала хворіти. Вона відвідувала Жужель, але ходила за допомогою палки. Коли я мала дев’ять років, вона померла…

Зі спогадів сестри служебниці Климентії Твардовської

Сестра Йосафата передбачила день свого відходу. Якось вона спитала сестер: «Скільки днів ще до Благовіщення?». «Три тижні», – відповіли сестри. – «То я ще маю три тижні терпіти.» Сестра Йосафата слабшала з кожним днем. Кволим ставало її тіло, а дух скріплювала молитва і таїнства. Вона готувалася до зустрічі з Тим, кому довірила усе своє життя, кому служила віддано та щиро.

Так, Господи, бажаю ціла Тобі жертвуватися і святим, і солодким огнем Твоєї любові цілком зітліти. Дозволь, о Господи і Отче мій, прийняти те цілопалення.

Із молитви преподобної Йосафати

У ніч празника Благовіщення, 7 квітня 1919 року, у Кристинополі, на 49-му році життя, із яких 27 – чернечого, сестра Йосафата Гордашевська померла. Її останніми словами були: «Ісусе, Маріє, Йосифе…»

Тлінні останки сестри Йосафати в листопаді 1982 року перенесено до каплиці в Генералаті Сестер Служебниць у Римі. Нині мощі преподобної Йосафати молитовно почитають у Провінційному домі Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії у Львові. Церква вшановує преподобну Йосафату Гордашевську 20 листопада. Про її заступництво свідчать численні чуда. А її небожительство є свідченням правдивості обраного шляху до Бога, який завжди був «джерелом щастя і гідним тисячі сердець».

Свідчення

Сестра Йосафата приїжджала кожного місяця і завжди відвідувала мою маму, Розалію Лозу. Сестра Йосафата приїжджала, щоб збирати фонди і їжу для дитячих притулків і садочків. У1914 році моя мама довідалась, що сестра Йосафата лежить хвора в перемиській лікарні. Мама відразу поїхала відвідати її. При цій нагоді сестра Йосафата дала моїй мамі вервицю.

5 березня 1915 року мою маму побили російські солдати, які прийшли красти в хаті, де вона була сторожем. Вона так була побита, що не могла ходити і плювала кров’ю. Вона лежала в ліжку два місяці, молячися день і ніч на вервиці, яку дала їй сестра Йосафата. Однієї ночі сестра Йосафата приснилась моїй мамі і повідомила їй: «Господь Ісус Христос вислухав твої молитви і виздоровить тебе». На другий день рано моя мама була цілком здорова. Вона потім ще жила здорова багато років і померла 1953 року. Господь вжив сестру Йосафату (вона ще жила в 1915 році), щоб повідомила мою маму про її виздоровлення.

Зі свідчень Івана Лози

* * *

Один священик мав операцію на рак кишечника. Лікарі не могли йому допомогти. Його відіслали вмирати додому. Він був цілком жовтий. Незважаючи на прогноз лікарів, ми почали молитися дев’ятницю, благаючи заступництва бл. Йосафати. Коли дев’ятниця закінчилася, отцеві стало краще і через кілька тижнів він одужав.

Зі свідчень сестри Герарди

* * *

Я хочу зробити свідчення про мого внучка. У1993 році моя донька мала дуже тяжкі пологи, так що дитина була без кисню 14 хвилин. Різні лікарські досліджування ствердили, що коли би дитина жила, вона би тільки животіла, не відчуваючи ні дотику, ні болю, ні голосу.

Ціла родина молилася, благаючи заступництва слугині Божої Йосафати. Разом з нами молилися кілька сестер служебниць. По кількох днях ми вирішили відлучити апарат штучного дихання і дальше молилися. Увесь лікарський персонал був переконаний, що дитина за годину-дві помре, а якби навіть відразу не померла, то буде лише животіти. Однак він жив, а за 10 днів ми взяли його додому. Сьогодні три роки після того, він є нормальною дитиною, немає ніяких ускладнень.

Денвер, США

Священномученик Омелян Ковч

«Тут я бачу Бога»… Це слова з листа блаженного священномученика Омеляна Ковча, якого засудили нацисти за те, що допомагав євреям із концтабору «Майданек». Упродовж усього душпастирського життя, сповненого політичних, суспільно-економічних, міжнаціональних та духовних криз, він бачив Бога, бачив Його образ у кожній людині зокрема. І цілком не важливо, якої вона національності, соціального стану чи віровизнання. Навіть наприкінці життя – серед жаху й відчаю – він незмінно бачив Бога, який співстраждає з кожною людиною. Завдання ж священика – допомогти перейти, пережити кожному власну Голготу. Побачити Бога, як Його бачив він сам. Мабуть, саме тому євреї назвали отця Омеляна Ковча Праведником України, поляки -парохом «Майданека», а Синод єпископів УГКЦ – покровителем священиків.

Мій володар – Христос, і я буду Йому вірний.

Блаженний священномученик Омелян Ковч

Отець Омелян (Еміліян) Ковч народився 20 серпня 1884 року в селі Космач Косівського повіту на Гуцульщині в сім’ї священика. Батько -отець Григорій – служив у місцевому храмі. Батьки виховували п’ятьох дітей, засіваючи в їхні серця зерна доброти й любові.

До школи Омелян ходив у Космач та в Кіцмань, був дуже здібним до навчання. Іспит зрілості склав в Українській державній гімназії у Львові. А далі – філософські та богословські студії в Римі, в Українській папській колегії.

24 жовтня 1910 року одружився з Марією-Анною Добрянською, яка також походила зі священичої родини, а тому добре знала й охоче виконувала обов’язки «їмості», дружини священика. За добре серце та лагідну вдачу її називали просто і лагідно – «Їмосцуня».

Із-за великої уваги дітям мама була почесною «хресною мамою» багатьох дітей у батьковій, а теж дітей у сусідних парафіях, а вже обов’язково дорадницею молодим матерям у своєрідний звичай: молоді пари перед подружжям часто приходили до мами і просили благословення на свою нову дорогу життя.

Зі спогадів Анни-Марії Ковч-Баран

1911 року єпископ Григорій Хомишин рукоположив Омеляна Ковча у священичий сан. Першим місцем душпастирської праці стало село Підволочиськ Скалатського повіту на Тернопільщині. Але вже через рік для душпастирського служіння серед українських переселенців отець відбув до Боснії, в околиці Прієдор. Було дуже складно… Українські поселення були розташовані далеко одне від одного, тож отцеві доводилося долати багато кілометрів, аби відвідати їх, налагоджуючи життя парафії та дбаючи про людей, матеріальні статки яких були мізерними. Молодий парох, аби якось полегшити їхнє життя, часто запрошував дітей із незаможних родин погостювати до свого дому – «нехай з’їдять щось іншого, як їдять у дома та побавляться забавками наших дітей».

1916 року отець Омелян повернувся до Галичини – сотрудником на парафії села Сарники Горішні Рогатинського повіту (нині село Сарники Рогатинського району Івано-Франківської області).

Після проголошення 9 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки українці були втягнені у війну з Польщею. 1919 року отець Ковч вступив до УГА і був призначений польовим духівником Бережанського Коша: уранці, відслуживши Божественну Літургію, ішов до шпиталю, аби уділити святі таїнства недужим і підтримати їх на дусі. Водночас молодий та енергійний священик полагоджував безліч господарських та економічних справ, які виникали в часі складних воєнних обставин. Його постійна духовна підтримка та увага до потреб вояків відновлювала їхні сили. Водночас він не уникав небезпек військових дій.

Із цього приводу любив жартувати: «Ви ж знаєте, панове, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере». Отець добре знав, що вояки почуваються більш захищеними, якщо пліч-о-пліч на лінії фронту з ними є і лікар, і духівник.

В усіх небезпеках воєнного часу отець Омелян не раз відчував Божу опіку, рятуючись від загибелі. У нього ж ще стільки роботи попереду!

В нашій пам’яті з заслуханих розповідей зберігається окремо спомин з 1919 року, коли то більшовики, розбивши одну частину армії УГА, схопили українських вояків і з них декотрих розстріляли на місці, інших ладували у вантажні вагони і везли у невідоме. Вагони були переповнені, і в один з таких вагонів попав був і наш тато.

Несподівано в час цієї дороги поїзд зупинився серед поля, щоб прочистити вагони з померших та додати до нього води. Батько, завваживши крізь не зовсім закриті двері вагону большевицького вояка, заговорив до нього, що він – священик, якому ще треба жити, щоб молитися за вмираючих, а він просто гине зі спраги і духоти, – чи не міг би вийти на хвилину. Вояк не думав довго, відкрив двері й каже: «Йди, пий воду й набирай сили!» А коли батько вернувся, вояк скочив у вагон, крикнув: «Батюшка, а пам’ятай молитися за Луку».

Батько, блукаючи полями зайшов у село, але тут ненадійно його схопили більшовики і долучили до полонених частин УГА, призначених полевим судом на смерть. Під вечір їх усіх погнали під недалекий ліс і заставили копати для себе ями. Коли викопи були доволі глибокі, наказали присудженим обернутися до вартових плечима і вже готові були до вистрілу, коли батько, вголос проказавши загальне розгрішення, вискочив і всі полонені мов під команду, кинулись хто куди міг тікати…

Зі спогадів Анни-Марії Ковч-Баран

Однак отця Омеляна схопили польські вояки, і він опинився в польському таборі для полонених, свідками насильства в якому стали близько сорока тисяч вояків із Галичини, із-поміж яких було п’ятсот священиків та монахів. Полонені гинули сотнями, зокрема в час епідемії тифу. Ця хвороба не оминула й отця Омеляна. Завдяки клопотанням митрополита Андрея Шептицького 1919 року з таборів було звільнено всіх душпастирів. Хворий на тиф отець Омелян перебував у військовому шпиталі, а потім його вдалося перевезти до сестри Ольги в село Цапівці на Тернопільщині, де чоловік сестри, о. Антін Наконечний, був парохом. Коли до отця Омеляна приїхала дружина, була вражена побаченим.

Побачивши батька, мама спершу не пізнала його, – він подобав скоріше на привид, як реальну людину й вона навіть втратила була на якийсь час притомність: це був зчорнілий з надмірної гарячки кістяк…

Зі спогадів Анни-Марії Ковч-Баран

Коли отець Омелян одужав, разом із сім’єю переїхав до села Боршів, що неподалік Перемишлян. Відтак 1922 року став настоятелем храму св. Миколая в Перемишлянах, а також храму Собору Пресвятої Богородиці в Коросно. Отець Омелян, маючи організаторський хист, почав активно розвивати і релігійне, і суспільно-культурне життя спільноти греко-католиків: діяли парафіяльний та гімназійний хори, організація «Пласт». Водночас парох дбав про віднову, будівництво та забезпечення церковних, культурних та господарських осередків української громади – видавав газети, книжки, організовував прощі до відпустових місць, місійні науки, започаткував Євхаристійні конгреси («здвиги»), які традиційно завершувала велелюдна хода вулицями міста, маніфестуючи релігійне та національне життя греко-католиків. Люди горнулися до свого отця, шанували та любили. Згадуючи про скромний дім отця-пароха, говорили, що «над тією хатою ангели кружляють». Він був відкритий для усіх потребуючих. Священиче подружжя виховувало шістьох дітей, проте дім Ковчів часто ставав домівкою для бідних дітей і сиріт.

То був похмурий, осінній день. Горстка людей прийшла до церкви, щоб взяти участь у похоронних відправах та відпровадити покійну на цвинтар для вічного спочинку.

Покійна була молодою мамою, коротко хворіла, одні говорили, що з перевтоми, інші, що з журби і недостатку. Її чоловік помер шість літ після подружжя у Прусах, куди побравшись, виїхали на заробітні праці. Залишившись самою із трьома дітьми, вернулась в рідне село Коросно і тут подружилася вдруге з чоловіком, якому померла при народженні другої дитинки жінка. Народилась і їм дитинка, якій саме минав другий рік, таким чином у цій родині були діти потрійного походження, – всіх разом шестеро.

Не витримували приявні жалю і вголос плакали на цвинтарі разом з чоловіком і дітьми, які немов стяті квіти прилягли до нетесаної домовини. Нелегким був той похорон і для о. Еміліяна. Звичайно ще після похорону ще тут і там говорив з людьми, а в той день не бралася розмова. Попрощавши господаря і осиротілих дітей, хвилинку задержався у церкві, сів на віз і поїхав. Вже був на краю села і раптом о. Еміліян ніби пробудився: «Гей, Ільку, – скрикнув, -завертайте коні!»

Візник, постійний господар о. Еміліяна, зробив це, ніби знав, що воно так буде, й лиш усміхнувся сам до себе: ««То стати, отче, біля хати, де я їх бачив на порозі?»

«Так, Ільку, стань біля хати, – відповів отець, – де ви їх бачили цих малих на порозі […]. Станьте там, не можу, не можу це все так залишити…» Ілько стримав коні біля воріт і отець ввійшов у хату. «Знаю, що вам гірко, Михайле, дай згоду, хочу допомогти».

Нічого не говорив Михайло, поцілував отця в руку, а опісля таки вголос розплакався, а коли вийшли на поріг, де сиділи троє круглих сиріток його що лиш похороненої жінки, поцілував їх в голівки й поблагословив, а о. Еміліян взяв усіх за руки та повів до воза…

«Поїдемо, діти, до мене, у мене діти, як і ви, будете трохи бавитися разом, а тоді побачимо…»

Здавалось, що діти в цю мить відвернулись від важкого жалю і сильніше притулились одне до одного…

Вже в місті о. Еміліян зліз поблизу церкви, Ілько повіз дітей на резиденцію і, ввійшовши в хату, не чекав, що їмость спитала його, звідкіля ці діти, але приспішено сказав: ««Я й знав, що воно так буде!», а тоді розказав про похорон і дітей.

Це був час вечеряти й ми всі шестеро були дома. Як завжди на вечерю, прийшов на час і наш батько. Заки ще сіли за стіл, батько пригорнув привезених дітей та всміхнувся до усіх: «Ось це Анна і ти Нуся (так мене дома кликали), Анна візьми Анну до свого ліжка, як будеш купатися, викупайся з нею і прибери у свою сорочку, а завтра у свою суконку, бо ця, що на ній, забруднилася на цвинтарі. А ти, Ірка, те саме зроби з Лізольотою (так її охрестили в Прусах), а ви, хлопці, візьміть Михася до свого “барлогу” на стрих (там хлопці вліті спали на сіні і свої постелі звали “барлогами”)».

Ми скоро заприязнилися з сестричками і братом. Тепер усіх нас було дев’ятеро, а коли додати наших подруг, які часто засідали разом з нами, то в хаті була справжня бурса й від дитячого гомону гуділо, як у вулику. Наша найдорожча мама приймала усе з усміхом і знаходила спосіб, щоб для всіх, хто тільки був у нас, було достатньо і привітно. За кілька місяців батько знайшов місце для Михася в Уневі, де студити навчали хлопців усякого ремесла, а Анна й Лізольота підростали й ходили до школи зразу в Якторові, опісля в Бережанах, де були наші сиротинці.

Зі спогадів Анни-Марії Ковч-Баран

Отець Омелян Ковч був прекрасним проповідником – міг зворушити до сліз, спонукуючи до щирого покаяння та навернення. Переми-шлянського пароха запрошували проповідувати на храмових празниках та проводити реколекції. Часто люди приходили з довколишніх сіл, аби послухати благотворне слово пастиря – завжди актуальне й зрозуміле, а часом і дотепне.

В нас було тяжко з опалом, люди ходили в ліс і без дозволу власника рубали дрова. А о. Ковч навчав тих, що так роблять, як їм сповідатися: «Скажи ясно, що ти вирубав не якусь там ломаку, але таку, що вас аж двох мусіли нести. Вважай, щоб з тією ломакою ти не пішов на Страшний суд. Буде сором, як люди будуть зглядатися, що ти несеш».

Зі спогадів Анни-Марії Ковч-Баран

Завдяки старанням отця-пароха життя українців пожвавилося, що було не до вподоби польській владі. Антиукраїнську політику уряду супроводжували репресії, всюдисуща полонізація, дискримінація господарської діяльності, заохочення до переходу на латинський обряд. Патріотичну діяльність отця Омеляна була сприйнято вороже. У його оселі неодноразово проводили обшуки, отця заарештовували, а часом і ув’язнювали. Однак ці заходи не послаблювали бажання працювати для рідної Церкви і народу.

Під час одного з ув’язнень отець написав працю «Чому наші від нас утікають», намагаючись відшукати причини кризи в релігійному житті українців та шляхи її подолання. Для роздумів висунув питання духовного життя священиків та діяльність парафії. Мабуть, ці питання отець Омелян адресував насамперед собі… «Чи я люблю свій стан, чи дорогі і по серцю мені мої парохіяни? Чи для їх добра віддав би я навіть своє життя? Чи маю настільки цивільної відваги, щоб бути для парохіян зразком в обороні прав свого народу й рідної мови?».

Особливо запам’ятали люди проповідь отця Ковча про місце та становище українців на рідній землі:

Це був відпуст в Уневі […]. Був це час, коли польський уряд почав ставити перешкоди в навчанні української мови в школах, а жмінка поляків у селі намагалася вибрати війтом поляка […]. До цих умовин о. Ковч достроїв теж одну із своїх проповідей, покликаючись на цитати Святого Письма, про любов Христа до свого народу, з якого вийшов та зберігання рідних традицій, і, кінчаючи, вжив такого приміру: Одного разу, говорив він, був празник у селі, господар запросив гостей, але стали входити й непрошені гості, якось ніяково було їх випрошувати, – господар сів на своє місце за столом і ждав на празничний обід. Та непрошених гостей налазило все більше й більше, далі й силою пхалися за стіл. «Іване, посунься!» – просили спочатку підлесливо, а далі й стали силою попихати Івана. Смирненький Іван посувався і посувався, аж не оглянувся, як опинився за порогом своєї хати. Тоді проповідник звернувся до своїх слухачів: «Гей, Іване, а доки ти будеш посуватися, доки ти будеш по-рабськи залишати своє місце господаря у власній хаті?! Будь сильний, стій твердо на своїм своїми ногами, май відвагу боронити своє місце господаря на цій Землі! Позбудься раз назавжди рабського почуття перед тими, що накидають тобі силою чи підступом свою зверхність…» І так продовжував. Нізвідки взялася й поліція і завваживши її, о. Ковч говорив далі: «Бачите, тут моє місце, тут я проповідую, і всі, свої і чужі, запрошені і непрошені на цьому відпусті, мусять знати, що «Іван» не буде більш нікому і нікому зі свого місця посуватися! Тут він, а ніхто інший господар!»

Зі спогадів Анни-Марії Ковч-Баран

Захищаючи права українців, отець Омелян дбав про те, аби вони, незважаючи на непоправні дії тогочасної влади, були чесними, добросовісними, порядними людьми, патріотами рідного краю. Тож коли одного разу з’ясувалося, що деякі парафіяни з Коросна були причетні до крадіжки коней, корів та городніх інструментів, він різко засудив їхній вчинок: «То це я вас так через двадцять років виховував? – Ви задивилися на цих “босяків”, що тепер прийшли до нас? Мені здалося, що я вас виховував добрих парафіян-українців, а я зробив вас голотою. Мені соромно за вас перед Господом Богом. Коли у вас є хоч трішки патріотизму й совісті, тоді я прошу вас ще сьогодні повернути все тим людям, що ви від них забрали!» Усе вкрадене було повернуто власникам. А до отця Омеляна прийшла група поляків, щоб подякувати і просити дозволу приєднатися… до його «релігійних практик». Це, імовірно, не єдиний випадок, коли отець гідно повівся із чужинцями, виявляючи свою глибоку релігійність, бо до Євхаристійної ходи вулицями Перемишлян долучалося дедалі більше поляків.

Під час першої радянської окупації, яка зумовила масові ув’язнення, вивезення, убивства, отець Омелян Ковч продовжував підтримувати на дусі своїх парафіян.

Люди жили під терором у постійному страсі, бо по ночах НКДБ робило арешти чоловіків, а їх сім’ї вивозили на Сибір. Ладували їх до вагонів серед морозів, тримали їх там по кілька днів, не допускаючи нікого з харчем чи навіть водою. Крик і плач з переповнених вагонів розносився по цілому місті. В такій ситуації отець Ковч став відважним апостолом правди. Виголошував такі безстрашні проповіді в церкві, що навіть ті, які ніколи не заглядали до церкви, стали тепер пильними учасниками богослужень і слухали глибоко змістовних наук пароха, які давали їм потіху у смутку і піддержку на душі. Нерідко можна було теж бачити на богослуженнях жінок зі східних областей.

Зі спогадів Шкільника

У той час отець-парох та його дві доньки якось дивом уникнули смерті. Їх схопили після провокативних пострілів, що пролунали біля Народного дому. Отець сказав дівчатам молитися, і сам постійно молився. Енкавеесівець, приклавши револьвер до шиї отця, зухвало сказав: «От тобі й батюшка, нічого не знає, тільки молитву, молися, молися, може вона тобі щось поможе». Як раптом у небі з’явилися німецькі літаки, полетіли бомби, зчинилася паніка… І отець із доньками, скориставшись нагодою, розбіглися в різні боки. Отець був змушений переховуватися. Енкавеесівці обіцяли винагороду – 10 тисяч карбованців – тому, хто донесе про місце сховку отця Ковча. Та ніхто не зголосився.

Німецькі війська вступили в Перемишляни в липні 1941 року. Населення очікувало позитивних змін, однак отець Омелян не поділяв цього оптимізму: «Не надто радійте, що на місце більшовиків у Галичину прийшли німецькі війська. Це тільки ґудзики на мундирах змінилися». Настав час повсякчасної тривоги. Нова влада заохочувала галичан до співпраці в переслідуванні євреїв, духовенство ж, покликаючись на розпорядження митрополита Андрея Шептицького, закликало не підтримувати жодних антисемітських заходів, а навпаки допомагати невинним людям уникнути цієї машини смерті. Українці ставали свідками масових убивств.

На початку жовтня 1941 року в Перемишлянах німецькі вояки оточили синагогу, де євреї саме зібралися на богослужіння. Німці зачинили двері храму і підпалили його, а також прилеглі будинки. Хтось із євреїв прибіг до отця Омеляна і повідомив про це лихо. Отець відразу ж побіг до синагоги, звернувся до солдат німецькою мовою, благаючи припинити мучити євреїв. Очевидно, прислухавшись до прохань отця, здивовані німці почали відступати. Отець Ковч разом із чоловіками відперли двері синагоги і виносили напівпритомних людей.

Єврейське населення любило і поважало отця ще до тих жахливих часів, проте коли їх почали переслідувати й винищувати відкрито, приходили до нього за допомогою. У той час врятувати від неминучої смерті могло свідоцтво про таїнство хрещення. Митрополит Андрей дав вказівку священикам, що євреїв можна допустити до цього таїнства, але за двох умов: знання катехизму та свідоме прийняття рішення змінити віровизнання, адже страх перед смертю не є головним рушієм до зміни. У Перемишлянах тоді охрестилося близько двох тисяч євреїв…

Рано о шостій годині прийшла група євреїв та виповнила по береги перемишлянську церкву. Всі вони мали на собі чисту білизну та новий одяг. Посередині перед іконостасом поставлено бочку з водою, яку о. Ковч урочисто посвятив. Потім промовив: «Цей хрест ніяк не допоможе вам звільнити від німецького протижидівського закону, цей акт має чисто релігійне значення. Ви мусите збудити в собі акт совершенного жалю і любові до Бога, ви мусите повірити в Христа Спасителя, який вас приймає до свого Царства…» Після проповіді він запитав, чи відрікаються сатани та чи вірують в Христа та хочуть прийняти святу Тайну Хрещення. Тоді відчитав для всіх обрядові молитви та почав хрестити всіх євреїв, поливаючи їхні голови та вимовляючи слова Тайни Хрещення. Після першої прийшла друга група євреїв, але для скорочення обряду їм не поливав води, а лише кропив три рази, вимовляючи слова Тайни Хрещення.

Зі спогадів О. М. Гаврилюк

На початку 1942 року німецька влада створила в Перемишлянах ґетто, до якого зганяла євреїв з усього повіту6. На брамі висіло повідомлення про те, що неєвреям під карою смерті заборонено заходити на цю територію та надавати будь-яку допомогу. Проте цей напис не лякав отця-пароха. Він подав до поліції міста клопотання про дозвіл служити Божественну Літургію та провадити духовні бесіди про християнські чесноти для новоохрещених в ґетто. Також написав листа Адольфу Гітлеру із проханням припинити злочини проти євреїв.

Отець Еміліян Ковч – це герой світу. Чим тільки міг він нам допомагав, приносив їжу до гетто, хліб, допомагав духовно, вчив, як ми маємо терпіти […]. Це був великий духовний талант, сердечна людина. Я – музикант і буваю у всьому світі і у всьому світі розповідаю про цю велику людину. Я серцем у Перемишлянах, де народився, звідки вийшли відомі люди, врятовані отцем.

Зі спогадів Леопольда Кляйнмана

Німецька влада намагалася будь-яким способом призупинити діяльність отця Ковча: викликали в гестапо, напоумляли, повчали, переконували. Одного разу гестапівці поширили містом чутку, що отець Омелян охрещує євреїв задля матеріального збагачення. Зігнавши на міську площу кілька сотень засуджених євреїв, обіцяли звільнити тих, хто посвідчить, що отець Омелян вимагав гроші за хрещення. Але ніхто не зголосився…

Рідні, знайомі неодноразово просили отця відмовляти євреям у хрещенні не тільки з огляду на небезпеку для його життя, а й через корисливі мотиви та нещирі наміри навернутися у християнство. Але отець Омелян мав свою думку з цього приводу, вважаючи, що завжди треба діяти відповідно до своїх моральних принципів: «Хто з нас, смертних людей, може стати суддею душі. Я лише людина і слухаю, що мені говорить інша людина і приймаю це в добрій вірі. Є тільки один Суддя для всіх нас.». І жодні небезпеки його не лякали: «Я – священик. Я маю виконувати мої обов’язки. Я вибрав своє покликання – ніхто мене не змушував стати слугою Господа Ісуса. Ісус казав: “Прийдіть до мене всі спрагнені, голодні і знайдете притулок”. Чи я, Його покірний слуга, повинен відмовити в тому, що Він обіцяв? Чи я повинен?»

Однак не всі парафіяни підтримували ставлення отця-пароха до євреїв. Був важкий час, люди були дуже зранені та іноді дуже гостро реагували на зміни в парафіяльному житті: не могли звикнути до присутності євреїв під час богослужінь, вважали, що саме через євреїв їхніх рідних схопили і замордували більшовики. Одного разу після Літургії одна із парафіянок підійшла до отця й укотре дорікнула йому за допомогу євреям. Аж раптом за церквою, де було єврейське ґетто, зчинився жахливий крик. Жінка й отець заніміли. Побачивши, як євреїв ведуть на розстріл, жінку, яку щойно допікали біль та образа, сповнило глибоке співчуття і жаль.

Чи ви, дорога пані, бачили, як багато із тих, що їх гнали на смерть, минаючи церкву, хрестилися? А коли хоч один з тих, кого я охрестив, прийняв з вірою своє хрещення і в християнській вірі помре, – я готовий прийняти всі ті муки, […] які ждуть мене за мої хрещення.

Зі слів отця Омеляна Ковча

30 грудня 1942 року отця Омеляна Ковча викликали до гестапо. Одягнувши колоратку, підрясник, поклав на стіл ключі від будинку, а також. попросив передати дітям, аби зберігали гідність і не просили про його звільнення. Через два дні отця перевезли до Львова, у тюрму на Лонцького. Про його звільнення клопотав митрополит Андрей Шептицький, благали і парафіяни. Однак діяльність отця Ковча так допекла гестапівцям, що вони були невблаганними. Була, щоправда, одна умова, за якої отець міг опинитися на волі – припинити хрестити євреїв, бо це перешкоджає німецькій владі. Отець не погодився…

Я знаю тільки одну владу, я присягав їй, приймаючи на себе священичий стан. Мій володар – Христос, і я буду Йому вірний… Закон, який залишив мені Володар, каже: «Хрестіть всіх у ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Нема в ньому ані слова про жидів. Хто хоче хреститися, того я в ім’я буду хрестити. Якщо ви не хочете, щоб я робив це, тоді для вас одинокий вихід: подбайте, щоб мене засуспендували і завісили в правах священика і я тоді не робитиму цього.

Отець Омелян Ковч

У тюрмі отець Омелян не скаржився на життя – у нього все гаразд. Він навіть намагався полагоджувати справи інших людей на волі, часто тих, які завдавали йому болю зради і відверто знущалися. Просив якось передати йому «наперсток» вина і нову колоратку, бо стара поламалася.

Щось неймовірно-важке діялося в наших серцях, коли ми бачили, як кровожадні гестапівці після тортур на українському священикові кидали його, як якусь річ, а не людську істоту, в нашу камеру […]. Він вже не володів своїми руками. Вони були нерухомі… Ми допомагали йому приміститись у відносно вигідному місці, в куточку. Сидячи на долівці, добрячими, розумними очима дивився на нас. На його обличчі не було пригнічення, характеристичного для кожної людини, якій завдають болю. Якась неземна усмішка опромінювала благородне обличчя священика.

Зі спогадів Василя Щербія

Камера не стала перешкодою для священичого служіння. Отець був переконаний, що Господь «тримає його тут для власного добра і добра інших»: він підтримував в’язнів, зокрема тих, яким винесено смертний вирок; щоранку служив Божественну Літургію, сповідав і причащав.

Старенький священик, як ще тільки засіріло надворі, стояв біля заґратованого вікна. Його обірвана в часі слідства ряса ледве трималася на тортурованому, покаліченому тілі, він намагався стояти… В той час в’язні після денних допитів, які не обходилися без важких побоїв, спали глибоким сном. Мене пробудив шепіт його молитви, але я вдавав, що сплю, щоб не збудити інших. Дивлюсь – він обернувся, благословить окутаних сном в’язнів, підніс вгору руки і шепоче «Вірую». Мені стало ясним, що він служить Службу Божу, я прикляк і не знаю, як то воно, я ж загартований тюрмами й важкими в них побоями, приклякнувши, похилився і щиро розплакався…

Зі спогадів Петра Бабушка

У серпні 1943 року отця зі Львова перевезли до концтабору «Майданек» біля Любліна в Польщі. Цей табір смерті нацисти збудували восени 1941 року. У бараках – по 300-700 в’язнів. Тісно… Спали по троє-четверо на одних нарах. На працю піднімали о третій ночі, або й раніше. Увесь табір був поділений колючим дротом на п’ять полів: у першому – жінки, у другому – радянські військовополонені, у третьому та четвертому – усі інші; п’яте поле – особливе, це шпиталь для хворих, які не могли працювати, звідти, як привило, була одна дорога – в крематорій.

Отця Ковча, після традиційних «процедур» – стрижки, дезінфекції у крижаному душі або в окропі, зодягання у смугасту робу і присвоєння номера 2399 – помістили у третє поле, блок чотирнадцять. На руці – червона трикутна нашивка з літерою «Р», що означає «поляк». Жодних відвідувань. Щоправда, Романові Долинському, підполковникові УГА, все ж якось вдалося зустрітися з отцем Ковчем. Його стараннями отцеві дозволили щонеділі служити Божественну Літургію в найближчому костелі; а також виділили окрему кімнату в бараці. Та ці «привілеї» тривали недовго, бо згодом Романа Долинського було притягнуто до адміністративної відповідальності за ці дії. Однак спогад про цю зустріч із мучеником залишився назавжди.

Болюча та трагічна була ця зустріч. У моєму серці зберігався образ о. Ковча таким, яким я бачив його майже 25 років тому. Тоді він був поставний, високий, з високим чолом, гарною високою чуприною та орлиним поглядом. Тепер я бачив згорбленого старця з рідким сивим волоссям, майже беззубого, схорованого та фізично цілковито вичерпаного. Все ж таки я впізнав о. Ковча… Навіть у тих обставинах о. Ковч залишався собою. Глибоко в його очах тліла іскра сина воюючої Церкви, неустанного борця за кращу долю.

Зі спогадів Романа Долинського

Тут, у «Майданеку», отець прибирав територію, перевозив на тачці каміння для вимощення подвір’я. Та ні важка праця, ані тортури та знущання не зламали духу отця Омеляна. Він і далі сповідав, проводив спільні молитви, служив Божественну Літургію, ставши капеланом в’язнів. Він, як завжди, співстраждав з усіма. Страждання ж не має ні національності, ні віровизнання. А своє становище вважав Божим благословенням.

Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?… Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут одинокий священик… Тут я бачу Бога, який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться. Моляться різними мовами, але чи Бог не розуміє усіх мов? Вони вмирають по-різному, а я допомагаю їм переходити цей місток у вічність. Хіба це не благословення? Хіба це не є найвеличніший вінець, який Господь міг покласти на мою голову? Саме так! Дякую Богові тисячу разів на день за те, що Він послав мене сюди. Я не смію просити Його про щось більше. Не турбуйтеся про мене – радійте зі мною! Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов. Нехай Господь помилує їх.

Отець Омелян Ковч

Взимку 1944 року після Різдва Христового отець Омелян захворів. Доки міг, приховував свою недугу, та все ж опинився у шпиталі. Більше про отця не чули. У лютому 1944 року рідним прийшло з табору повідомлення про його смерть, і лише 1972 року доньці отця Омеляна вдалося отримати довідку про смерть, про те, що в’язень концтабору «Майданек», отець Омелян Ковч, помер 25 березня 1944 року. Його тіло, як і тіла інших померлих в’язнів, було спалене…

…Тато […] того вечора розговорився і каже: «Останньо вже дві ночі чергою мав я цікавий сон. Снилось мені багато людей, які ніби це в нашому каменьоломі лупали камінь. Були вони дуже втомлені й виглядали дуже вбогі, я йду між них з бажанням допомогти їм, аж чую, хтось голосно каже: “А ти будеш будувати дві церкви, розумієш, дві церкви без церковного будинку”. “Не розумію”, – кажу. “То зрозумієш – дві церкви без церковного будинку, дві церкви без церковного будинку…” За працею я призабув про сон, але чергової ночі приснилося майже дослівно те саме, і це вже до якоїсь міри стало застановляти мене…»

…По стількох роках починаю розуміти той сон. І чи не думаєш і ти, що ці дві церкви без церковного будинку – були вони в тюрмі при Лонцького і в концтаборі Майданеку, чейже Тато там, згідно свідчень бувших в’язнів, відправляв Богослуження, сповідав-причащав… А чи пам’ятаєш, як радувався наш Тато, коли висповідав, запричащав і звінчав вже на смертній постелі перемишлянського гицля, що ловив псів у місті, був недовірком і жив без шлюбу? Радості Тата тоді, здавалося, не було кінці. Ти можеш собі уявити, яка радість наповняла його знуждені-ле тіло і зболілу душу, коли міг передати Господнєрозгрішення йдучим на смерть?.. Що Господь вибрав саме нашого Тата, як благословенний інструмент для свого Божественного промислу і не завівся на ньому до пос-ліднього його віддиху?

Скажи, чи нема нам чим радіти?

Із розмови дітей блаженного Омеляна Ковча – о. Сергія й Анни-Марії.

9 вересня 1999 року Єврейською Радою України отцю Омеляну Ковчу присвоєно звання «Праведник України».

24 квітня 2009 року блаженного Омеляна проголошено покровителем пастирів УГКЦ. Його мощі – серед праху спалених нацистами людей. Цей прах, мощі блаженного священномученика Омеляна Ковча нині є до молитовного почитання у багатьох храмах УГКЦ.

За молитвами блаженного священномученика Омеляна, люди отримують різні дари. Зі свідчень отця Ігоря Барбуляка: «Біля праху блаженного священномученика Омеляна Ковча молилися за оздоровлення двох дівчаток, які страждали від нервових розладів. Після тижня молитов, сповіді, причастя, хвороба відійшла»…

Молитва до священномученика Омеляна

О блаженний мученику Христовий Омеляне! Почуй сьогодні молитву нашу. Ти є у небі і втішаєшся славою святих. ти бачиш Бога лицем до лиця, просимо тебе: випроси у Бога кожному з нас тих ласк, яких ми потребуємо.

Блаженний отче Омеляне! тебе господь Ісус вибрав і покликав на свого священика, щоб здобувати людей для Царства Божого. ти охоче взяв благе ярмо Христове і ревно спасав душі людські. твоя священича родина стала прикладом і взірцем християнських чеснот для священичих родин та всіх вірних. ти мав серце співчутливе, живе і повне любові, вразливе на біду і страждання ближніх. Над вашою оселею ангели пролітали і втішалися вашими вчинками милосердя, бо ви допомагали і приймали сиріт та бідних. Отче Омеляне! Твоя священича душа горіла ревністю про спасіння душ, ти вболівав і молився за свій народ, за його духовний стан. Ти прагнув, щоб вірні любили Бога і брали дієву та зрозумілу участь у богослужіннях, із розумінням молилися та прославляли творця.

Блаженний отче Омеляне! Ти не вагався бути першим у тому, щоб вірні через нові набожності до Христа і до Богородиці черпали духа Євангелія і любові до Бога, знаходили духовність і Боже життя у Церкві. Ти ревно трудився у винограднику Христової Церкви, яку ти полюбив до глибини своєї священичої душі.

На кінець Христос господь прикрасив тебе мученицьким вінком. Небеса раділи, коли бачили твоє серце, відкрите до народу Божого, як ти рятував від загибелі люд вибраний Божий. Як добрий пастир, що душу свою віддає за вівці свої, ти радо пішов на муки і страждання у концтабір. Ти не покинув людей, коли вовки люті нападали на стадо, а, як колись Мойсей, так і ти, заступався перед Богом за його народ.

Блаженний Омеляне, ти вірно слідував за словом Євангелія Христового і навіть серед важких страждань концтабору ти втішався Божим миром і ніс духовну поміч страждущим. Ти радів щирою Божою радістю, що можеш спасати душі, рятувати їх від пекла і вічної смерті. Ти бачив Бога серед жахливих умов концтабору, і господь дав тобі уздріти Правду, що перед ним всі є рівні, що лише одного прагне Господь – спасіння людської безсмертної душі.

Ти нині є на небесах, споглянь на нас, що молимось до Бога і просимо твого заступництва. Подай кожному з нас те, чого потребуємо для спасіння, подай хворим здоров’я, подай нам духовне зцілення наших сердець і душ. Випроси Христовій Церкві на землі єдності та любові. ти бачив, що всі люди є дітьми Божими, незважаючи на різниці. Вимолюй єдності між християнами. Ти є взором для священиків, і ми вдячні Богові, що дав нашій Церкві такого пастиря, як ти. Хай буде благословенне ім’я господа нашого Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Джерело: Ольга Жаровська. Випробувані немов золото в горнилі. Книга перша, Місія «Постуляційний центр беатифікації та канонізації святих УГКЦ», 2013