Джерела для катехизації
про діла милосердя:

Послання Блаженнішого СвятославаБулла «Обличчя милосердя»Молитва папи Франциска на Рік милосердяІсторія ікони “Милосердя двері”Катехизм УГКЦ про милосердяКатехизм Католицької Церкви про милосердяКатехизм Ф. Шпіраго про милосердяСвяте Письмо про милосердя

 

Послання Блаженнішого Святослава
з нагоди проголошення святого Року Божого милосердя в УГКЦ

Дорогі в Христі! Разом з усією Вселенською Церквою входимо в благодатний час особливого Святого року, який, за волею Святішого Отця Франциска, триватиме від 8 грудня 2015 року до 26 листопада 2016 року. Цей Рік, який називаємо теж Надзвичайним ювілейним роком, Папа присвятив Божому милосердю. Це час особливих Божих благодатей, пов’язаних із паломництвами до визначних катедральних соборів у всій нашій помісній і Вселенській Церкві, час зцілення ран душі й тіла, повернення до Бога, віднайдення Джерела милосердя. Стоячи на порозі цього Ювілейного року, задумаймося над тим, як нам прийняти Боже милосердя, ним жити і про нього свідчити, щоб ми самі, наші ближні та весь наш народ могли якнайбільше скористатися духовними плодами цього благодатного часу.

Коли Господь забажав об’явити себе людині, познайомити нас із собою і відкрити істину про себе, то Він назвав себе насамперед Богом милосердним. Показуючи Мойсеєві свою славу в синайському явленні, наш Господь так сказав про себе: «Бог милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, могомилостивий та вірний» (Вих. 34, 6). Проте вповні Бог Отець вилив на нас свою милосердну любов у власному Сині, Ісусі Христі. Про це наш Спаситель навчав своїх учнів словами: «Бо так Бог полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Бути християнином – означає насамперед повірити в Боже милосердя щодо себе, повірити в Божу любов. Євангелист Йоан дуже наголошує на цьому, ділиться з нами своєю вірою і каже: «Ми пізнали і увірували в ту любов, яку Бог має до нас» (1 Йо. 4, 16).

Особливим закликом цього Святого року є запрошення прийняти кожному Боже милосердя. Воно подається нам у Церкві Духом Святим – Духом Божої любові. Особисто прийняти і пережити це милосердя можна у святому таїнстві сповіді, або примирення. На жаль, у багатьох частинах світу це таїнство майже забуте, про нього мало проповідують, а ще менше до нього приступають. Причин такого сумного стану речей багато, але на перше місце виходить дедалі менше знання і переживання Божої присутності та – як наслідок цього – втрата відчуття гріха. Тому нашим великим бажанням є: щоб вірні нашої Церкви в контексті Року Божого милосердя наново пізнали, оцінили і більше використовували Джерело милосердя, яке Господь відкрив нам, грішним людям, у таїнстві покаяння. Цей заклик скеровую до душпастирів, які мають обов’язок уділяти вірним це таїнство. Із закликом прийняти Божу любов звертаюся особливо до тих охрещених осіб, які звуть себе християнами, однак рідко сповідаються і тому не мають живого доступу до Божого милосердя.

Особливим завданням кожного, хто переживатиме цей Святий рік, є ділитися Божим милосердям. Нашим гаслом цього Року будуть слова: «Милосердні, як Отець», що перегукуються із закликом Господа Ісуса до своїх учнів: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36). Вони нагадують нам, що в дарі милосердя, яке ми самі отримуємо від Господа, водночас вкладений і заклик до милосердя, котрий маємо скеровувати до наших ближніх. Бо в такий спосіб ми не тільки виявимо нашу вдячність Богові за Його милості щодо нас, а й об’явимо ближнім обличчя і присутність милостивого Бога в цьому світі, так часто позначеному людськими стражданнями, самотністю, страхом і безнадією. Українська Греко-Католицька Церква, незалежно від того, на якому континенті Земної кулі проживають її вірні, особливо відчуває в цей святий час болі і страждання мільйонів громадян України, спричинені несправедливою війною супроти нас. Тому нагод чинити милосердя сьогодні маємо доволі.

Закликаю всіх наших вірних пригадати собі вчення Церкви про конкретні діла милосердя щодо душі і щодо тіла ближнього та, проявивши всю креативність любові та вразливість віри, особисто і з громадою втілювати їх у щоденному житті. Милосердя змиває наші гріхи, перемінює наші серця і нас самих наближає до Бога через уподібнення до Нього. Наше милосердя нехай буде скероване передусім до найближчих – членів родини, сусідів, – аби двері кожного християнського дому, за словами папи Франциска, стали «дверима милосердя». Звернімо увагу і на потребуючих членів парафіяльної спільноти, яка є для нас Божою родиною: у ній не повинно бути осіб, які почуваються забутими, покинутими та непоміченими у своїх нуждах. Але, оскільки любов не має меж, ділами милосердя маємо виходити назустріч усім убогим людям, не зважаючи на їхню національність, соціальний статус, віросповідання чи політичні вподобання. Нехай усі, зустрівши нас, через наше щире зацікавлення, добре слово і дієву допомогу відчують присутність милосердного Отця.

Окремим нашим обов’язком цього Року є свідчити про Боже милосердя. Свята віра каже нам бачити нагоду здійснювати наше євангельське покликання: свідчити про великі діла Божого милосердя перед усім світом. Наші брати і сестри на рідних землях завжди пам’ятали про це покликання. Згадаймо хоча б те, як вони свідчили Христа перед мучителями і неправедними суддями в лихоліття переслідувань. Тому й сьогодні – коли українські воїни і ті, що підтримують їх фізично й духовно, складають подиву гідне свідчення сили любові перед лицем зовнішньої агресії – усі наші вірні, в Україні і на поселеннях, покликані ставати невтомними благовісниками Божого милосердя, яке так явно і по-Божому великодушно проявилося в історії нашої Церкви й рідного народу. Справді, досвід спасіння в часи переслідувань і сила Божої любові, яка донині оживляє і провадить наш народ, дані нам не лише задля нас самих, а і як знак надії для розгубленого і сповненого тривоги людства. Цей знак, яким є наша історія, говорить більше Божими, ніж людськими словами: «Ті, які звіряються на Господа, – подібні до гори Сіон, що не хитається, що пробуває вічно» (Пс. 125, 1) і «Я співатиму про Твою силу і веселитимусь уранці Твоїм милосердям; бо Ти став захистом для мене, прибіжищем у скрутну для мене днину. О моя сило! Тобі псалом співатиму, бо Ти, Боже, – мій захист. Мій Бог – моє милосердя!» (Пс. 59, 17-18). Тож не замовчуймо величних Божих діл, діл Господнього милосердя над нами, щоб усі народи, серед яких живемо, пізнали, що Він – наш Бог, наше спасіння, а пізнавши, наблизилися до Нього у своєму серці й у своїх ділах.

У цей Святий рік віддаймо себе і весь світ під Покров Богородиці – Матері милосердя. «Бог серед нього, воно не похитнеться» (Пс. 46, 6) – ці слова псалмоспівця знаходимо в соборі Святої Софії Премудрості Божої в місті Києві, де б’ється джерело нашої прабатьківської віри. Вони виражають віковічну впевненість нашого народу в могутній Божій опіці над містом і країною завдяки неустанним молитвам нашої Небесної Заступниці – Нерушимої стіни, Київської Оранти.

Наш народ у різних куточках України та світу почитає Богородицю та благає її допомоги в чудотворних іконах. Цього року з особливою любов’ю скеровуватимемо наші думки і паломницькі кроки до княжого міста Ярослав, що неподалік від західного кордону України з Польщею, де на теренах Перемисько-Варшавської архиєпархії перебуває наша стародавня чудотворна ікона Богородиці «Двері милосердя». Господь у своєму Провидінні вибрав Пресвяту Діву як «двері», через які Він сам прийшов до людства у своєму єдинородному Сині, воплоченому силою і діянням Святого Духа.

Той же Дух нехай наповнить і наші серця Божою любов’ю і милосердям. Нехай Він перемінить наше життя, зробивши нас знаком присутності й діяння у світі милосердного Отця. Нехай нас цього Року супроводжують своєю опікою Пречиста Діва – Мати милосердя, й усі святі та праведники української землі – вірні свідки Божого милосердя і Божої любові!

Благословення Господнє на вас!

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого священномученика Йосафата, архиєпископа Полоцького,
25 листопада 2015 року Божого

Франциск, Єпископ Рима, слуга слуг Божих
булла «Мisericordiae vultus»
(«Обличчя милосердя»)

До всіх, хто читатиме цей лист.

Благодать вам, милосердя і мир!

Ісус Христос є обличчям милосердя Отця. На моє переконання, таємниця християнської віри знаходить у цьому висловлюванні свою суть. Вона стала живою, видимою й осягнула свою повноту в Ісусі з Назарета. Отець, «багатий милосердям» (Еф. 2, 4), коли об’явив Мойсеєві своє ім’я: «Бог милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, многомилостивий і вірний» (Вих. 34, 6), – вчинив так, аби людина могла безперервно пізнавати Його божественну природу різними способами та в незліченні моменти історії. У «повноту часів» (пор. Гал. 4, 4), коли все було готове згідно з Його планом спасіння, Він зіслав свого Сина, народженого з Діви Марії, аби остаточно об’явити нам свою любов. Хто бачить Сина, той бачить і Отця (пор. Йо. 14, 9). Ісус із Назарета своїми словами, жестами та всією своєю особою об’явив нам милосердя Бога.

Ми повинні невпинно споглядати цю таємницю милосердя. Вона для нас є джерелом радості, потіхи і миру. Вона – умова нашого спасіння. Милосердя – ось слово, яке об’являє Пресвяту Тройцю. Милосердя – це найвищий і остаточний акт, у якому Бог виходить нам назустріч. Милосердя – основоположний закон, що є в серці кожної людини, коли вона щирими очима дивиться на кожного свого брата, якого зустрічає на життєвому шляху. Милосердя – ось шлях, що єднає Бога з людиною, оскільки відкриває серце на надію бути вічно любленим, попри обмеження через гріх.

Існують моменти, які сильніше закликають нас вдивлятися в милосердя, аби ми самі стали знаком діянь Отця. Саме через це я проголосив Надзвичайний ювілей милосердя як сповнений благодаті час для Церкви, щоби свідчення вірних стало ще сильнішим та дієвішим.

Святий рік буде розпочатий 8 грудня, у празник Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії. Літургійна урочистість цього свята показує, як Бог діє від самих початків нашої історії. Після гріхопадіння Адама і Єви Бог не захотів покинути людство й залишити його самотнім перед силами зла. Тому Він у своєму задумі побажав, аби Марія, свята й бездоганна в любові (пор. Еф. 1, 4), стала Матір’ю Відкупителя людини. На безмір гріха Бог відповідає повнотою прощення. Милосердя завжди буде більшим за будь-який гріх, і ніхто не може обмежити любов Бога, який прощає. Саме цього дня, в свято Непорочного Зачаття я з радістю відчиню Святі Двері. За такої нагоди вони стануть Брамою милосердя, і кожен, хто входить у неї, зможе пізнати любов Бога, який утішає, прощає і дає надію.

Наступної неділі, тобто у третю неділю Адвенту, буде відчинено Святі Двері в катедрі Рима, в базиліці св. Йоана на Латерані, а потім – у Папських базиліках. Також я постановляю, щоб саме у ці неділі в катедрі кожної помісної Церкви, а також у прокатедрах чи в інших храмах особливого значення було на весь рік відчинено таку Браму милосердя. Згідно з рішенням єпископа-ординарія, таку Браму можна буде відчинити також у санктуаріях, місцях, куди приходять багато паломників, які саме там часто пізнають благодать і знаходять шлях до навернення. Тож кожна помісна Церква буде безпосередньо залучена у переживання цього Святого року як особливого моменту благодаті й духовної віднови. Так, і в Римі, й у всіх помісних Церквах святкуватимуть Ювілей як видимий знак єдності всієї Церкви.

Я обрав дату 8 грудня через її багатюще значення в сучасній історії Церкви. Святі Двері я відчиню у 50-ту річницю завершення ІІ Ватиканського Собору. Церква відчуває потребу живого спогаду про цю мить, оскільки саме тоді розпочався новий виток її історії. Отці, згромаджені на Соборі, відчували потребу – сильну як істинний повів Святого Духа – говорити про Бога до людей їхнього часу більш доступно. Після розвалення мурів, які надто довго тримали Церкву в ув’язненні, немов в упривілейованій цитаделі, настав час по-новому проголошувати Євангеліє. Це був початок нового етапу євангелізації, яка триває споконвічно. Це був початок нового завдання для всіх християн з більшим ентузіазмом і переконливістю свідчити про свою віру. Церква відчувала відповідальність за те, щоб бути у світі живим знаком любові Отця.

У пам’яті зринають промовисті слова, які св. Йоан ХХІІІ промовив на відкритті Собору, вказуючи шлях, яким належить рухатися: «Сьогодні Наречена Христа воліє послуговуватися радше ліками милосердя, аніж суворістю. (…) Католицька Церква прагне бути матір’ю, що любить усіх, матір’ю ласкавою, терпеливою, повною милосердя й доброти щодо роз’єднаних синів, підносячи на цьому Вселенському Соборі світоч католицької істини». У цьому ж руслі рухався і бл. Павло VI, який так висловився на завершенні Собору: «Прагнемо передусім звернути увагу на те, що релігією нашого Собору була насамперед любов. (…) Біблійна історія про самарянина стала основою духовності Собору. (…) Струмінь любові й прославлення вилився з Собору на сучасний людський світ. Ми відкинули те, що насправді було помилковим, а це вимагало любові не менше, ніж правди. Замість гнітючих діагнозів – обнадійливі ліки; замість зловорожих віщувань, Собор передав нинішньому світові послання, сповнене довіри. Ми не тільки вшанували цінності сучасного світу, а й віддали їм честь, його зусилля підтримали, його прагнення очистили і поблагословили. (…) І ще одну річ ми повинні зауважити: все це доктринальне багатство звернене в одному напрямі – служити людині, – людині в будь-якому її становищі, у всякій хворобі та в кожній потребі».

Із почуттям вдячності за те, що Церква отримала, і з відповідальністю за завдання, яке на нас чекає, увійдімо в Святі Двері з повнотою уповання на те, що нас супроводжує міць Воскреслого Господа, який неустанно підтримує наше паломництво. Святий Дух, який керує кроками вірних, аби співпрацювали у ділі спасіння, звершеному Христом, нехай буде провідником і підтримкою Божого народу, допомагаючи йому споглядати обличчя милосердя.

Ювілейний рік завершиться в літургійну урочистість Ісуса Христа, Царя Всесвіту, 20 листопада 2016 року. Цього дня, замикаючи Святі Двері, ми скеруємо свої думки із вдячністю та подякою до Пресвятої Тройці, за те, що вділила нам цей спільний час благодаті. Ввірмо Христові Господу життя Церкви, усього людства й всесвіту, просячи вилити на нас своє милосердя, як вранішню росу, аби плідною стала історія, яку ми всі творитимемо у найближчому майбутньому. О, як же я прагну, щоб прийдешні роки були позначені милосердям, – щоб ми вийшли назустріч кожній людині, несучи доброту й ніжність Бога! До всіх – як віруючих, так і тих, хто далеко, – нехай кожен отримає бальзам милосердя як знак Божого Царства, що вже присутнє посеред нас.

«Для Бога характерне милосердя, і в цьому найчіткіше виражається Його всемогутність». Слова св. Томи Аквінського показують, що милосердя Бога є не ознакою слабкості, а проявом Його всемогутності. Тому-то літургія в одній зі своїх найстарших форм наводить такі слова молитви: «Боже, Ти через прощення й милість найповніше виявляєш свою всемогутність». Бог завжди буде в людській історії як Той, хто присутній, близький, провіденційний, святий і милосердний.

«Терпеливий і милосердний» – це подвійне визначення ми часто зустрічаємо у Старому Завіті як опис природи Бога. Його милосердність знаходить своє підтвердження у найрізноманітніші моменти історії спасіння, коли доброта Бога долає прагнення покарати і знищити. Зокрема псалми показують цю велич Божественного діяння: «Він прощає усі твої провини, зціляє всі твої недуги. Він визволяє твоє життя від ями, вінчає тебе ласкою та милосердям» (Пс. 103, 3-4). Ще один псалом виразніше перелічує конкретні ознаки милосердя: «Господь визволяє в’язнів, Господь відкриває сліпим очі, Господь випростовує похилих, Господь праведників любить. Господь захожих захищає, підтримує сироту й удову, – дорогу ж нечестивих відвертає» (Пс. 146, 7-9). І ще один вислів псалмоспівця: «Розбитих серцем Він ізціляє і перев’язує їх рани… Господь принижених підносить, а нечестивих понижує додолу» (Пс. 147, 3. 6). Отже, милосердя Бога не є якоюсь абстрактною ідеєю, воно – конкретний факт, завдяки якому Він об’являє свою батьківську і материнську любов, яка випливає із Його нутра і звертається до сина. Це воістину той випадок, коли можна говорити про любов, що випливає з нутра. Вона походить із нутра як глибоке почуття, природне, акт ніжності та співчуття, відпущення і прощення.

«Бо Його милосердя навіки» (Пс. 136). Цей вислів є приспівом до кожного стиха псалма, що оповідає історію Божого об’явлення. У силі милосердя вся історія стародавнього люду сповнена глибокого спасительного сенсу. Милосердя робить так, що історія Бога й Ізраїля стає історією спасіння. Здається, що через це постійне повторювання – «бо Його милосердя навіки» – псалом ламає замкнене коло простору й часу, аби все вмістити у вічну таємницю любові. Це так, якби він хотів нам сказати, що Бог дивитиметься на людину не тільки в історії, а й у вічності, поглядом милосердного Отця. Це не випадковість, що люд Ізраїля запрагнув внести цей псалом – «Великий халлель», як його ще називають, – у найважливіші літургійні тексти.

Перед своїми страстями Ісус молився саме цим псалмом милосердя. Про це свідчить євангелист Матей, пишучи, що, «відспівавши гімн» (Мт. 26, 30), Ісус разом з учнями пішов у бік Оливної гори. Тоді, коли Ісус уперше відправляв Євхаристію, Він символічно вмістив цей найвищий акт Об’явлення у світлі милосердя. В тому самому руслі милосердя Ісус переживав своє страждання і смерть, розуміючи велику таємницю любові, що сповнилася на хресті. Усвідомлення, що сам Ісус молився цим псалмом, робить його для нас, християн, ще важливішим, і чинить так, що він має стати нашою молитвою прославлення: «Бо милосердя Його навіки».

З поглядом, утвердженим в Ісусі та на Його милосердному обличчі, ми можемо заглибитися в любов Пресвятої Тройці. Місією, яку Ісус отримав від Отця, було об’явлення таємниці Божої любові у всій її повноті. «Бог є Любов» (1 Йо. 4, 8. 16), – проголошує перший і єдиний раз на сторінках Святого Письма євангелист Йоан. Ця любов уже тоді була можливою, очевидною, відчутною в усьому житті Ісуса. Його особа – ніщо інше як тільки любов. То любов, яка дає себе задарма. Стосунки Ісуса з тими, хто Його оточував, показують щось виняткове і неповторне. Знаки, які Він чинить насамперед щодо грішників, бідних, вигнаних, хворих і стражденних, характеризуються милосердям. Все в Ньому говорить про милосердя. Немає в Ньому чогось, що було би позбавлене співчуття.

Ісус, бачачи натовпи людей, що йшли за Ним, бачачи, які вони були втомлені та виснажені, дезорієнтовані й позбавлені провідника, відчув у глибині серця сильне співчуття до них (див. Мт. 9, 36). Міццю саме цієї співчутливої любові Він зцілював хворих, яких до Нього приносили (див. Мт. 14, 14), а також кількома хлібами й рибами нагодував тисячі народу досита (див. Мт. 15, 37). Тим, що зворушувало Ісуса за різних обставин, було не що інше як милосердя, завдяки якому Він читав серця своїх співрозмовників, даючи їм відповіді щодо їхніх істинних потреб. Так само, коли Ісус зустрів удову з Наїна, сина якої несли хоронити, -відчув велике співчуття через щемкий біль заплаканої матері й повернув їй сина, воскресивши його з мертвих (див. Лк. 7, 15). Після звільнення біснуватого в Геразинському краю Він довіряє йому таку місію: «Іди до свого дому, до своїх, і повідай їм, що Господь зробив для тебе і як змилосердивсь над тобою» (Мр. 5, 19). Також і покликання Матея вписується в цей контекст милосердя. Коли Ісус проходив повз митницю, Його погляд зустрівся з поглядом Матея. Це був погляд, повний милосердя, яке прощало гріхи цього чоловіка, а також, долаючи опір інших учнів, вибрало його, грішника й митаря, аби став одним із дванадцятьох. Преподобний Беда, коментуючи цю євангельську сцену, написав, що Ісус поглянув на Матея з «почуттям любові і вибрав його»: miserando atque eligendo. Ці слова завжди мене вражають, тому я вибрав їх своїм єпископським девізом.

У притчах, присвячених милосердю, Ісус об’являє Божу природу як природу Отця, який ніколи не здається і ніколи не покладає рук, доки не зробить так, що завдяки співчуттю й милосердю зникне гріх і буде подолана відкинутість. Ми знаємо ці притчі, а особливо три з них: про загублену вівцю, про загублену драхму та про марнотратного сина (див. Лк. 15, 1-32). У цих притчах Бог завжди сповнений радості, насамперед коли прощає. В них ми знаходимо суть Євангелія і нашої віри, оскільки милосердя показане як сила, що перемагає все, сповнює серце любов’ю і втішає прощенням.

Натомість в іншій притчі отримуємо науку щодо нашого християнського стилю життя. На запитання Петра, скільки разів потрібно пробачати, Ісус відповів: «Не кажу тобі: до сімох разів, але – до сімдесяти разів по сім» (Мт. 18, 22) і розповів притчу про немилосердного боржника. Коли цар вимагає від свого боржника повернути йому свій величезний борг, той благає його навколішках – і цар прощає йому борг. Одразу ж, вийшовши, той боржник зустрічає іншого слугу, рівного собі, який був йому винен незрівнянно менше; і той слуга благає його навколішках про змилування – однак не отримує прощення і потрапляє у в’язницю. Щойно почувши про те, що сталося, цар вельми розгнівався, викликав немилосердного боржника до себе і сказав: «Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?» (Мт. 18, 33). Ісус завершує цю притчу словами: «Отак і Отець мій Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не простить братові своєму з серця свого» (Мт. 18, 35).

Ця притча містить глибоку мораль. Ісус стверджує, що милосердя – це не тільки діяння Отця, а й що воно стає потрібним, аби зрозуміти, хто Його істинні сини. Отже, ми покликані жити милосердям, оскільки то нам було насамперед уділене милосердя. Прощення образ стає найбільш очевидним вираженням милосердної любові, а для нас, християн, воно є велінням, якого ми не можемо забувати. Яким же тяжким не раз здається це прощення! Однак саме воно є знаряддям, яке було вкладене нам у руки, аби ми могли осягнути спокій серця. Покинути жалі, злість, насильство і помсту – це умови, необхідні для того, щоби жити щасливо. Тому приймаємо заохочення Апостола: «Нехай сонце не заходить над вашим гнівом» (Еф. 4, 26). Слухаймо насамперед слова Христа, який представив милосердя як ідеал життя і як критерій достовірності нашої віри. «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5, 7). Це блаженство має стати для нас натхненням у цей Святий рік.

Милосердя у Святому Письмі – це слово-ключ, яке вказує на діяння Бога щодо нас. Він не обмежується підтвердженням своєї любові, але робить її видимою і відчутною. Любов же не може бути тільки абстрактним словом. За самою своєю природою вона становить конкретне життя: це наші наміри, поведінка, наша позиція у щоденності. Милосердя Бога -це Його турбота про нас. Він почувається відповідальним, тобто прагне нашого блага і хоче бачити нас щасливими, сповненими радості й миру. Саме в цьому руслі повинна перебувати милосердна любов християн. Так, як любить Отець, так само повинні любити й сини. Як Він є милосердний, так і ми покликані бути милосердними одні до одних.

Опорною балкою Церкви є милосердя. У її душпастирській діяльності все має бути огорнене ласкавістю щодо вірних; також ніщо з її повчань та свідчень, спрямованих до світу, не може бути позбавлене милосердя. Істинність Церкви видно з того, як вона проявляє любов, милосердну та співчутливу. Церква «живе невичерпним прагненням давати милосердя». Можливо, ми надто довго забували вказувати цей шлях милосердя і жити ним. З одного боку, спокуса завжди опиратися виключно на справедливість призвела до того, що ми забули: це тільки перший крок, хоч і обов’язковий і неминучий. Але Церква повинна стати вищою за це, аби осягнути мету вищу й значно важливішу. З іншого боку, ми з сумом спостерігаємо, як прощення у нашій культурі стає дедалі рідкіснішим явищем. У деяких випадках навіть здається, що зникає вже й саме слово «прощення». Однак без прощення наш шлях стає безплідним і беззмістовним, наче життя минає у якійсь пустельній відлюдній місцевості. Для Церкви знову настав час прийняти на себе радісне проголошення прощення. Це час повернення до суті, – це час взяти на себе слабкості й труднощі наших братів. Прощення – це сила, яка повертає до нового життя й додає відваги, аби дивитися в майбутнє з надією.

Ми не можемо забути про велике вчення, яке св. Іван Павло ІІ представив у своїй другій енцикліці «Dives in misericordia» («Бог багатий милосердям») і яке в тодішню епоху прийшло так несподівано і стількох здивувало своєю темою. Особливо я б хотів послатися на два аспекти цього вчення. Насамперед, святий Папа наголосив, що у культурі наших днів забули про милосердя: «Виглядає, ніби сучасна духовість, може більш, як духовість людини в минулому, протиставляється Богові милосердя і, власне кажучи, намагається усунути з життя і забрати з людського серця саму ж ідею милосердя. Виглядає, ніби слово й поняття милосердя вводить людину в заклопотання, що, завдяки величезному розвиткові науки й техніки, ще незнаної досі в історії, стала паном, і підкорила собі й оволоділа землею. Виглядає, ніби таке оволодіння землею, іноді однобічно і поверхнево зрозуміле, не залишає місця для милосердя. (…) Власне тому в нинішньому становищі Церкви у світі багато людей і багато середовищ, ведених живим почуттям віри, сказати б, майже відрухово звертаються до Божого милосердя».

Ба більше, св. Іван Павло ІІ так мотивував пильну потребу проголошення і свідчення милосердя у сучасному світі: «[воно продиктоване] любов’ю до людини й усього, що людське, і що у відчуттях так багатьох наших сучасників наражене на велику небезпеку. Та сама таємниця Христа (…) велить водночас проголошувати милосердя як милосердну любов Бога, об’явлену в таємниці Христа. І велить до цього милосердя покликатися, прикликати його на нашому тяжкому й переламному етапі історії Церкви та світу.» Це вчення св. Івана Павла ІІ сьогодні ще більше актуальне і заслуговує на те, щоб за нього заново взятися цього Святого року. Приймімо ж заново його слова: «Церква живе своїм автентичним життям, коли сповідує і проголошує милосердя – найпрекраснішу рису Творця й Відкупителя – і коли наближає до джерела Божого милосердя людей, для яких вона є прихистком і служителем».

Церква покликана проголошувати милосердя Бога, який є живим серцем Євангелія, аби таким чином проникнути в серце й думки кожної людини. Наречена Христова уподібнює свою діяльність до поведінки Сина Божого, який до усіх виходив назустріч, не ігноруючи нікого. В наш час, коли Церква залучена в нову євангелізацію, виникла необхідність представити тему милосердя з новим ентузіазмом і з відновленою душпастирською діяльністю. Церква повинна жити цим милосердям, повинна свідчити про нього від першої особи, – це ключовий момент для неї і для істинності її проповідування. Мова Церкви та її жести мають висвітлювати милосердя так, аби потрапити в глибину людських сердець і підштовхнути людей відшукати шлях повернення до Отця.

Перша істина Церкви – це любов Христа. І цією любов’ю, яка проявляється у прощенні й відданні себе самої, Церква робить себе служницею та посередником для людей. Відповідно, де присутня Церква, там має також проявитися милосердя Отця. У наших парафіях, у наших спільнотах, рухах – будь-де, де є християни, – кожен повинен знайти оазис милосердя.

Хочемо жити цим Ювілейним роком у світлі Господнього слова: милосердні, як Отець. Євангелист нагадує вчення Ісуса, який каже: «Будьте милосердні, як Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36). Це життєва програма, вона важка, але водночас багата на радість і мир. Наказ Ісуса звернений до тих, хто слухає Його голос (пор. Лк. 6, 27). Аби бути здатними до милосердя, ми повинні насамперед налаштуватися на слухання слова Божого. Це означає повторне відкриття цінності тиші, в якій можна медитувати над зверненим до нас словом. Тоді буде можливою контемпляція [молитовне споглядання] Божого милосердя і прийняття його як власного стилю життя.

Паломництво – це особливий знак Святого року, оскільки воно є іконою шляху, який кожна людина долає за час свого існування. Життя – це паломництво, а людська істота – прочанин, який долає шлях аж до досягнення омріяної мети. Також аби дістатися до Святих Дверей у Римі чи в іншому місці, ми змушені будемо вирушити у паломництво, кожен мірою власних сил. Воно стане знаком того, що й милосердя – це мета, яку ми маємо осягнути і яка вимагає дієвої участі й жертовності. Тому нехай паломництво стане заохотою до навернення: входячи у Святі Двері, дозвольмо Божому милосердю охопити нас і даймо дієву відповідь, аби й ми самі були милосердні до інших, як Отець милосердний до нас.

Господь Ісус показує нам етапи паломництва, завдяки яким ми можемо осягнути цю мету: «Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте, й не будете засуджені; простіть, і вам проститься. Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк. 6, 37-38). Він просить насамперед не судити й не засуджувати. Якщо не хочеш, щоб тебе засудив Бог, не ставай суддею свого брата. Люди зі своїм засудженням часто зосереджуються на тому, що зовнішнє, тоді як Бог дивиться на те, що всередині. Яке ж зло чинять слова, викликані ревнощами і заздрістю! Говорити зле про брата поза очі – означає представляти його в поганому світлі, шкодити його репутації та полишати його на ласку й неласку пліток. Не судити й не засуджувати – означає позитивно підходити до справи, уміти помітити добро, яке є в кожній людині, й не дозволити, аби вона страждала через нашу оцінку й наше зарозуміле всезнайство. Але й цього ще не досить для вираження милосердя. Ісус закликає також прощати й давати. Ми маємо бути знаряддям милосердя, оскільки першими отримали його від Бога. Ми повинні бути щедрими до всіх, знаючи, що також і Бог великодушно уділяє нам свою доброту.

Милосердні, як Отець, – це мотто Святого року. Милосердя є доказом того, як Бог любить. Він дає все своє завжди задарма, нічого не просячи взамін. Приходить до нас із допомогою, коли ми Його взиваємо. Прекрасно, що щоденна молитва Церкви розпочинається словами: «Боже, прийди мені на допомогу. Поспіши, Господи, на мій порятунок» (пор. Пс. 70, 2). Допомога, якої просимо, вже є першим кроком Божого милосердя, зробленим у наш бік. Він приходить, аби визволити нас від слабкостей, у яких ми живемо. Його допомога робить так, що ми стаємо спроможні помітити Його присутність та відчути Його близькість. День за днем, діткнуті Його співчуттям, також і ми можемо бути співчутливими до всіх.

Цього Святого року ми ми маємо нагоду відкрити свої серця до всіх, хто живе у найбільш безнадійних життєвих обставинах, які світ так часто створює найбільш драматичним чином. Скільки ж непевності й страждання у нинішньому світі! Скільки ж ран на тілі багатьох, які вже не мають більше голосу, бо їхній крик ослаб і згас через байдужість багатих народів. У цей Ювілей Церква є ще сильніше покликана лікувати ці рани, обмивати їх оливою потішення, перев’язувати милосердям і лікувати їх солідарністю й належною увагою. Не впадаймо в байдужість, яка принижує, у звичку, яка присипляє дух і не дає змоги відкрити новизну, в цинізм, який нищить. Розплющмо очі на світову біду, на рани стількох братів і сестер, позбавлених гідності. Нехай їхнє волання про допомогу провокує нас. Потиснімо їм руки, притягнімо їх до себе, аби вони відчули тепло нашої присутності, приязні й братерства. Нехай їхній крик стане нашим, щоб ми разом зламали бар’єр байдужості, яка часто владно царює, аби приховати лицемірство та егоїзм.

Моє гаряче побажання – щоб християни продумали за час Ювілейного року учинки милосердя щодо тіла і щодо душі. Нехай це пробудить наше сумління, часто приспане перед драмою убогості, а також дасть нам змогу глибше увійти в серце Євангелія, де вбогі – привілейовані для Божого милосердя. Проповідь Ісуса представляє ці вчинки милосердя, аби ми могли пізнати, чи живемо як Його учні, чи ні. Відкриймо наново вчинки милосердя для тіла: нагодувати голодних, напоїти спраглих, одягнути нагих, подорожніх у дім прийняти, в’язнів утішати, хворих відвідувати, померлих ховати. І не забуваймо про вчинки милосердя для душі: у сумнівах давати добру пораду, невмілих навчати, грішних напоумлювати, пригнічених утішати, кривди терпеливо зносити, образи охоче прощати, молитися за живих і померлих.

Ми не можемо втекти від слів Господа, бо ж на їх підставі будемо суджені: чи дали їсти тому, хто голодний, чи дали напитися тому, хто спраглий, чи прийняли подорожнього в дім і чи вдягнули нагого, чи мали час, аби побути з хворим і в’язнем (пор. Мт. 25, 31-45). Також нас спитають, чи ми допомогли вийти з сумнівів, які навівають людині страх і стають джерелом самотності; чи були ми здатні подолати неосвіченість, у якій живуть мільйони людей, а насамперед діти, позбавлені необхідної допомоги, аби вийти з бідності; чи були ми близько біля того, хто самотній і пригнічений; чи прощали тому, хто нас образив, і чи відкинули кожну форму образ і ненависті, яка провадить до насильства; чи були ми терпеливі, як Бог, який дуже терпеливий щодо нас; і, зрештою, чи ми ввіряли Господові в молитві наших братів і сестер. У кожному з цих «найменших» присутній сам Христос. Його тіло стає знову видимим як замучене, зранене, бичоване, зголодніле, гнане… аби ми могли його розпізнати, торкнутися й турботливо допомогти. Не забуваймо про слова св. Йоана від Хреста: «Надвечір тебе судитимуть з любові».

У Євангелії від Луки знаходимо ще один важливий аспект переживання Ювілею з вірою. Євангелист оповідає, що у шабат Ісус повернувся в Назарет і за своїм звичаєм подався в синагогу. Там Його попросили прочитати уривок зі Святого Письма та прокоментувати його. Ісус зачитав уривок із Книги пророка Ісаї, де було написано: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати сокрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління» (Іс. 61, 1-2а). «Рік благовоління» – рік милосердя: саме це заповів нам Господь, і цим прагнемо жити. Цей Святий рік несе з собою багатство місії Ісуса, яке відлунює в словах Пророка: занести слово і жест потіхи бідним, оголосити свободу тим, хто став в’язнем нових форм невільництва сучасного суспільства, повернути гідність тим, хто був її позбавлений. Провіщення Ісуса стає знову видимим у відповідях віри, які християни повинні давати через особисте свідчення. Нехай нас супроводжують слова апостола: «Хто чинить діла милосердя, нехай чинить це з радістю» (Рим. 12, 8).

Закликаю вас пережити час Великого посту в Ювілейний рік ще інтенсивніше – як суттєвий момент в урочистому служінні та переживанні милосердя Бога. Скільки ж сторінок Святого Письма можна промедитувати під час великопосних тижнів, аби наново відкрити милосердне обличчя Отця! Ми можемо висловитися словами пророка Міхея: «Хто Бог, як ти, що провину прощаєш і даруєш переступи останкові твого спадкоємства? Він не затримає гнів свій повіки, бо любить милосердя. Він знову змилосердиться над нами, розтопче наші беззаконня. Ти кинеш у глибінь моря всі гріхи їхні» (Міх. 7, 18-19).

У цей час молитви, посту й учинків любові роздумаймо більш конкретно над сторінками Книги пророка Ісаї: «Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливості розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитися, увести до хати бідних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава – слідом за тобою. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і він скаже: Ось я! Коли ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь. Господь завжди буде тебе водити, наситить твою душу за посухи, зробить міцними твої кості. Ти станеш, мов сад зрошений, мов джерело, води якого не висихають» (Іс. 58, 6-11).

Потрібно поширити по дієцезіях ініціативу «24 години для Господа», яку ми переживатимемо у п’ятницю і суботу перед IV неділею Великого посту. Багато людей повертаються до таїнства примирення, а серед них чимало людей молодих, які в цьому досвіді часто знаходять шлях навернення до Господа, аби жити миттю інтенсивної молитви і надати сенсу власному життю. Ми впевнено заново ставимо у центр таїнство примирення, оскільки воно дає нам змогу торкнутися величі милосердя. Для кожного каянника це буде джерелом істинного внутрішнього миру.

Я ніколи не втомлюся повторювати сповідникам, аби стали справжнім знаком милосердя Отця. Бути сповідником – це не імпровізація. Сповідниками ми стаємо насамперед тоді, коли спершу самі як грішники шукаємо прощення. Ніколи не забуваймо, що бути сповідником – означає мати частку в місії самого Ісуса і бути конкретним знаком неперервності Божої любові, яка прощає і спасає. Кожен із нас отримав дар Святого Духа для прощення гріхів, і ми за це відповідаємо. Ніхто із нас не є господарем таїнства – а тільки вірним слугою Божого прощення. Кожний сповідник повинен приймати вірних, як батько з притчі про марнотратного сина: це батько, який вибігає назустріч синові, попри те, що той розтринькав його майно. Сповідники покликані обійняти сокрушеного сина, який повертається додому, і виразити радість від того, що син знайшовся. Нехай сповідників також не втомлює необхідність вийти до іншого сина, який залишився назовні й нездатний радіти; вийти, аби пояснити йому, що його гострий осуд – несправедливий і не має сенсу перед лицем Отцівського милосердя, яке не знає меж. Нехай сповідники не ставлять непотрібних запитань, а нехай, як батько з притчі, перервуть заздалегідь підготовлене зізнання блудного сина, – нехай зуміють відчути в серці кожного каянника заклик до допомоги та прохання про прощення. Сповідники покликані завжди і всюди, у будь-якій ситуації і незважаючи ні на що бути знаком примату милосердя.

Під час Великого посту в цей Святий рік я маю намір вислати місіонерів милосердя. Вони будуть знаком материнської турботи Церкви про Божий люд, аби він увійшов у глибину багатства цієї таємниці, яка є фундаментальною для нашої віри. Це будуть священики, яким я вділю владу прощати гріхи, відпускати які може лише Апостольський Престол, аби підкреслити велич їхнього послання. Вони будуть насамперед живим знаком того, як Отець пригортає тих, хто шукає Його прощення. Вони будуть місіонерами милосердя, оскільки творитимуть разом з усіма зустріч, повну людяності, джерело звільнення, багате на відповідальність за подолання труднощів та вступ у нове життя, отримане у святому хрещенні. У їхній місії їх попровадитимуть слова апостола: «Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати» (Рим. 11, 32). Адже всі без винятку покликані прийняти цей заклик милосердя. Нехай місіонери живуть цим закликом, знаючи, що можуть затримати свій погляд на Ісусі, «милосердному і вірному первосвященикові» (пор. Євр. 2, 17).

Прошу співбратів Єпископів запросити і прийняти цих місіонерів, аби вони були насамперед переконливими проповідниками милосердя. Нехай по єпархіях будуть організовані «народні місії», щоби ці місіонери стали вісниками радості й прощення. Запрошуйте їх звершувати таїнство примирення для люду, щоби час благодаті, дарований у цьому Ювілейному році, дав змогу багатьом блудним синам віднайти шлях до отцівського дому. Пастирі, насамперед у цей інтенсивний час Великого посту, нехай з турботою заохочують вірних повернутися «до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайди благодать» (Євр. 4, 16).

Нехай слово прощення проникне до кожного, а заклик пережити милосердя нехай нікого не залишить байдужим. Своє запрошення навернутися я з особливою ревністю скеровую до тих, хто перебуває далеко від Божої благодаті з огляду на свій спосіб життя. Зокрема, маю на увазі тих чоловіків і жінок, які належать до будь-якого роду злочинних угрупувань. Заради вашого блага прошу вас змінити життя. Прошу вас в ім’я Сина Божого, який хоч і боровся з гріхом, та ніколи не відкинув грішника. Не впадайте у страшну пастку, думаючи, що життя залежить від грошей і що перед ними все втрачає свою цінність та гідність. Це лиш ілюзія. Ми не заберемо грошей із собою по смерті. Гроші не дадуть нам справжньої радості. Насильство заради здобуття грошей, з яких крапає кров, не зробить людину ані сильною, ані безсмертною. Рано чи пізно всі постануть перед судом Божим, і ніхто не зможе його уникнути.

Нехай цей заклик почують і люди, які підтримують корупцію чи беруть у ній участь. Це гнійна рана суспільства – тяжкий гріх, що волає до неба, оскільки вціляє в самі основи особистого та суспільного життя. Корупція відбирає надію на майбутнє, оскільки у своїй нещадності й жадобі нищить задуми слабких і розчавлює найбідніших. Корупція – це зло, яке вкорінюється у буденних жестах, аби потім розростися в публічні скандали. Корупція – це вперте перебування в гріху, яке прагне замінити Бога на ілюзію грошей як форми влади. Це діло тьми, підживлюване підозріливістю й інтригами. Св. Григорій Великий стверджував, що ніхто не застрахований від цієї спокуси. Аби усунути її з особистого на суспільного життя, необхідні розсудливість, вірність, прозорість у поєднанні з відвагою засудити будь-які порушення. Якщо відкрито не боротися з корупцією, то рано чи пізно кожен стане її спільником, і вона зруйнує наше життя.

Власне зараз – найвлучніший час змінити життя! Це час дозволити торкнутися свого серця. Перед лицем зла, навіть тяжких злочинів, настає мить вислухати плач людей невинних, у яких вкрали майно, гідність, почуття, саме життя. Залишатися на шляху зла – це шлях обману й суму. Істинне життя – принципово інакше. Бог не втомлюється, тримаючи руку простягненою. Він завжди готовий вислухати, і я також готовий, як і мої брати єпископи та священики. Досить лише прийняти запрошення навернутися й підкоритися справедливості, коли Церква пропонує милосердя.

У цьому контексті варто описати відношення між справедливістю й милосердям. Це не два протилежних аспекти, а два виміри однієї дійсності, яка розвивається поступово, аж до осягнення своєї вершини у повноті любові. Справедливість – основоположна концепція для громадянського суспільства, оскільки вона природно стосується юридичного порядку, через який звершується закон. Справедливість – це також необхідність дати кожному те, що йому належить. Біблія багато разів згадує справедливість Божу і Бога як Суддю. В біблійному розумінні, справедливість – це інтегральне збереження Закону і позиція кожного доброго ізраїльтянина, згідна з Божими заповідями. Однак таке бачення неодноразово призводило до легалізму, заступаючи первісний сенс справедливості і затемнюючи її глибоку цінність. Аби подолати цю легалістичну перспективу, слід пам’ятати, що Святе Письмо розуміє справедливість як повне підкорення волі Божій.

Зі свого боку, Ісус частіше говорить про важливість віри, ніж про дотримання Закону. Саме так ми повинні розуміти Його слова, коли, перебуваючи за столом із Матеєм та іншими митарями й грішниками, Він промовляє до фарисеїв, які точили з Ним суперечку: «Ідіть, отже, і навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви. Бо я прийшов кликати не праведних [справедливих], а грішних» (Мр. 9, 13). Перед таким баченням справедливості, яке є нічим іншим, як звичайним дотриманням Закону, що ділить людей на праведних і грішних, – Ісус хоче показати великий дар милосердя, яке шукає грішників, аби запропонувати їм прощення і спасіння. Звідси стає зрозуміло, чому через таке бачення, що звільняє і стає джерелом віднови, фарисеї та вчені у Писанні відкинули Ісуса. Вони-бо, аби бути вірними Закону, клали тягарі на плечі простих людей, при цьому зводячи на ніщо милосердя Отця. Заклик зберігати Закон не може відводити увагу від речей необхідних, які стосуються гідності людей.

Заклик Ісуса стосується тексту пророка Осії: «Я бажаю милості, а не [кривавої] жертви» (6, 6) – і він вельми значущий у цьому контексті. Ісус підтверджує, що віднині правилом життя Його учнів буде примат милосердя, як Він сам про це свідчить, розділяючи трапезу з грішниками. Милосердя ще раз об’явлене як основоположний вимір місії Ісуса. Це справжній виклик для Його співрозмовників, які зупиняються лише на формальному аспекті Закону. Ісус натомість виходить поза Закон; Його ділення з тими, кого Закон вважав грішниками, дає змогу зрозуміти, куди доходить Його милосердя.

Також і апостол Павло пройшов подібний шлях. Перш ніж він зустрів Ісуса по дорозі до Дамаска, його життя було повністю присвячене осягненню справедливості за Законом (пор. Флп. 3, 6). Навернення, звершене Христом, привело Павла до повної переміни, аж до тієї міри, що в Посланні до галатів він написав: «Ми увірували в Христа Ісуса, щоб оправдатися нам вірою в Христа, а не ділами Закону» (Гал. 2, 16). Його розуміння справедливості змінилося радикально. Павло тепер на перше місце ставить віру, а не Закон. То не дотримання Закону спасає, а віра в Ісуса Христа, який своїми Страстями і Воскресенням несе спасіння і милосердя, яке виправдовує. Справедливість Бога стає тепер звільненням для тих, хто пригнічений неволею гріха та всіх його наслідків. Справедливість Божа – це Його прощення (пор. Пс. 51, 11-16).

Милосердя не суперечить справедливості, а виражає поведінку Бога щодо грішника, якому Він пропонує чергову можливість виразити сокрушення, навернутися й увірувати. Досвід пророка Осії допомагає нам зрозуміти, як милосердя перевищує справедливість. Епоха, в яку жив цей пророк, – одна з найбільш драматичних в історії Вибраного народу. Царство близьке до знищення; народ не вірний Завітові, віддалився від Бога і втратив віру батьків. За людською логікою, слушно було би, якби Бог задумав відкинути невірний люд: той-бо не дотримав укладеного союзу, а отже, заслуговує на відповідне покарання, тобто на вигнання. Це підтверджують слова пророка: «Повернуться в Єгипет, і Ашшур царем їхнім буде – за те, що не хотіли повернутися до мене» (Ос. 11, 5). Однак після цієї реакції, яка покликається на справедливість, пророк радикально змінює риторику й об’являє істинне обличчя Бога: «І як мені залишити тебе, Ефраїме? Як мені видати тебе на поталу, Ізраїлю? Як мені вчинити з тобою те, що в Адмі? Вчинити з тобою те, що з Цевоїмом? Серце моє в мені обернулося, зворушився весь жаль мій. Не виконаю палаючого гніву мого, не буду нищити більш Ефраїма, бо я – Бог, не людина; Святий посеред тебе, я не вломлюся в місто (варіант перекладу: Я не йду, щоб нищити. – прим. пер.)» (Ос. 11, 8-9). Святий Августин, ніби коментуючи слова пророка, каже: «Богові легше стримати гнів, аніж милосердя». Саме так. Гнів Бога триває тільки мить, тоді як Його милосердя триває повіки.

Якби Бог зупинився на справедливості, Він перестав би бути Богом і став би, як усі люди, які посилаються на повагу до Закону. Самої по собі справедливості замало, а досвід показує, що одна лише справедливість несе з собою ризик нищення.

Саме через це Бог виходить за рамки справедливості – своїм милосердям і прощенням. Це не означає применшення справедливості або ж учинення її непотрібною; зовсім навпаки. Той, хто помиляється, буде змушений розплатитися. Але це не кінець, а початок навернення, оскільки грішник пізнає ніжність прощення. Бог не відкидає справедливості. Він її використовує і реалізовує у ще більшій події, в якій людина пізнає любов, яка становить фундамент істинної справедливості. Ми маємо присвятити багато уваги тому, що пише Павло, аби не впасти в ту саму помилку, за яку апостол дорікав тодішнім юдеям: «Не розуміючи Божої справедливості й шукаючи установити свою власну, вони не покорилися справедливості Божій. Бо мета Закону – Христос, на оправдання кожного, хто вірує» (Гал. 10, 3-4). Ця Божа справедливість – то милосердя, вділене усім як благодать на підставі смерті й воскресіння Ісуса Христа. Тому хрест Христа – це справедливість Божа над нами всіма і над світом, оскільки він пропонує нам упевненість в любові та новому житті.

Ювілей також передбачає відпуст. У Святий рік Божого милосердя відпуст набирає особливого значення. Прощення Богом наших гріхів не має меж. У смерті й воскресінні Ісуса Христа Бог робить видимою свою любов, яка провадить аж до знищення людського гріха. Примирення з Богом стає можливим завдяки Пасхальній тайні й через посередництво Церкви. Тобто Бог завжди готовий до прощення й ніколи не втомлюється, пропонуючи його щоразу по-новому й неочікувано. Натомість ми всі зазнаємо гріха. Ми знаємо, що покликані до досконалості (пор. Мт. 5, 48), але водночас відчуваємо сильний тягар гріха. Коли ми відчуваємо міць благодаті, що нас перемінює, ми водночас зазнаємо й силу гріха, яка неабияк впливає на нас. Попри те, що ми отримали прощення, гріхи залишають сліди у нашому житті – це т. зв. наслідки гріхів. У таїнстві примирення Бог прощає гріхи й забуває їх; однак негативний їхній слід у нашій поведінці та в наших думках відразу не зникає. Та Боже милосердя сильніше й за цей слід. Воно стає відпустом Отця, який через Церкву – Наречену Христа – торкається грішника, якому вже уділив прощення, і звільняє його від решти наслідків гріха, уможливлюючи каяннику радше діяння з любові і зростання в любові, ніж нове потрапляння у гріх.

Церква живе сопричастям святих. У Євхаристії це сопричастя, яке є даром Бога, актуалізується як духовна єдність, що єднає нас, віруючих, зі святими і блаженними, кількість яких неможливо порахувати (пор. Од. 7, 4). Їхня святість приходить на допомогу нашій слабкості, й таким чином Матір-Церква спроможна своєю молитвою і своїм життям вийти назустріч слабкості одних у святості інших. Тому жити відпустом Святого року – означає наближатися до милосердя Отця з упевненістю, що Його прощення поширюється на все життя віруючої людини. Відпуст – це досвід святості Церкви, яка черпає з благ Христового відкуплення, аби прощення поширилося на всі наслідки гріха, аби любов Бога торкнулася всього. Тож проживімо цей Ювілейний рік активно, молячи Отця простити гріхи та уділити нам свій милосердний відпуст.

Милосердя має цінність, яка перевищує межі Церкви. Воно дає нам змогу увійти в стосунки з юдаїзмом та ісламом, які вважають милосердя одним із найбільш суттєвих атрибутів Бога. Ізраїль перший отримав це об’явлення, що триває в історії як початок невимірного багатства, запропонованого людству. Як ми вже зазначили, сторінки Старого Завіту насичені милосердям, оскільки розповідають про те, що Господь звершив для свого люду в найважчі моменти його історії. Іслам, зі свого боку, серед імен, приписаних Творцеві, особливо використовує два слова: Милосердний і Милостивий. Цей заклик часто є на вустах вірних мусульман, які відчувають близькість і підтримку милосердя у своїх щоденних слабкостях. Вони також вірять, що ніхто не може обмежити милосердя Божого, бо його брами завжди залишаються відчиненими.

Нехай цей Ювілейний рік, прожитий у милосерді, уможливить зустріч із цими релігіями та з іншими шляхетними релігійними традиціями; нехай він зробить нас відкритішими до діалогу, аби ліпше одне одного пізнати і зрозуміти; нехай видалить усяку форму замкненості й гордування і нехай відкине всякий вид насильства і дискримінації.

Тепер моя думка прямує до Матері милосердя. Солодкість Її погляду нехай супроводжує нас у цей Святий рік, аби ми всі зуміли відкрити для себе радість від ласкавості Бога. Ніхто так, як Марія, не пізнав глибини таємниці Бога, який став людиною. Все в Її житті було сформоване милосердям, що стало тілом. Мати Розп’ятого і Воскреслого увійшла в санктуарій Божого милосердя, оскільки Вона внутрішньо брала участь у таємниці Його любові.

Вибрана на Матір Божого Сина, Марія від початку була підготовлена любов’ю Отця для того, щоби стати Ковчегом Завіту поміж Богом і людьми. Вона зберегла у своєму серці Боже милосердя у досконалій синтонії зі своїм Сином, Ісусом. Її пісня прослави на порозі дому св. Єлизавети була присвячена милосердю, яке триває «з покоління в покоління» (Лк. 1, 50). Також і нас стосувалися ці пророчі слова Діви Марії. Нехай це буде для нас потіхою та опорою, коли ми переступатимемо пороги Святих Дверей, аби пізнати плоди Божого милосердя.

Під хрестом Марія разом із Йоаном, учнем любові, стала свідком слів прощення, які пролунали з вуст Ісуса. Найвищий акт прощення щодо того, хто Його розіп’яв, показує нам, як далеко може сягати Боже милосердя. Марія підтвердила, що милосердя Сина Божого не знає меж і дістається всіх без винятку. Ми звертаємося до Неї словами стародавньої, а водночас завжди нової молитви, що починається словами «Salve Regina» («Вітай, Царице»), просячи, аби Вона ніколи не переставала звертати на нас свої милосердні очі і вчинила нас гідними споглядати обличчя милосердя Її Сина Ісуса.

Наша молитва охоплює також численних святих і блаженних, які зробили милосердя своєю життєвою місією.

Особливим чином я скеровую свою думку до великої апостолки милосердя, св. Фаустини Ковальської. Та, яка була покликала увійти в глибину Божого милосердя, нехай заступається за нас і випросить для нас благодать жити й завжди ходити у світлі Божого прощення та в непорушному упованні на Його любов.

Святий надзвичайний рік проголошений для того, аби на щодень жити милосердям, яке Отець віддавна простирає над нами. У цей Ювілей дозвольмо Богові здивувати нас. Він ніколи не перестає відчиняти двері свого серця і повторювати, що любить нас і що хоче ділити з нами своє життя. Церква дуже сильно відчуває нагальну потребу проголошувати милосердя Бога. Життя Церкви є істинним і достовірним, тільки коли вона стає переконливим посланцем милосердя. Церква знає, що її найперше завдання, і насамперед у такі моменти, як нинішній, сповнений великої надії та величезних небезпек, – це впровадження всіх у велику таємницю милосердя Бога і споглядання обличчя Христа. Церква сама першою покликана стати вірним свідком милосердя, визнаючи його і живучи ним як центром об’явлення Ісуса Христа. Із серця Пресвятої Тройці, з незвіданих глибин Божої тайни, б’є і безперервно плине велика ріка милосердя. Це джерело ніколи не може вичерпатися, незважаючи на те, як багато людей до нього прийде. Щоразу, коли хтось потребуватиме його, він зможе до нього приступити, оскільки милосердя Бога не має кінця. Як незвіданими є глибини таємниці, яку воно в собі містить, так невичерпним є й багатство, що від неї походить.

Цього Ювілейного року нехай Церква стане відлунням Божого Слова, що лунає сильно й переконливо як слово і як жест прощення, підтримки, допомоги, любові. Нехай вона ніколи не втомиться пропонувати милосердя і нехай завжди буде терпеливою у підтримці та прощенні. Нехай Церква стане голосом кожного чоловіка й кожної жінки, нехай повторює з упованням і безупинно: «Згадай про своє милосердя, Господи, і про твою милість, бо вона споконвіку» (Пс. 25, 6).

Дано у Римі, в соборі святого Петра,
дня 11 квітня, у другу неділю Великодня, у свято Божого милосердя Року Божого 2015,
на третій рік мого понтифікату.
(Неофіційний переклад СREDO, catholicnews.org.ua)

Молитва папи Франциска на Рік милосердя

Цю молитву папа Франциск уклав з нагоди проголошення в Церкві Ювілейного року милосердя, який припадає на період від 8 грудня 2015 до 20 листопада 2016 року.

Господи Ісусе Христе, Ти навчав нас бути милосердними, як Небесний Отець, Ти сказав нам, що той, хто бачить Тебе, бачить Його. Покажи нам своє обличчя і будемо спасенні.

Твій погляд, наповнений любов’ю, визволив Закхея та Матея від рабства грошей; блудницю та Марію Магдалину – від пошуків щастя лише у створінні; спонукав Петра плакати після зради та запевнив рай розкаяному розбійникові.

Вчини, щоби кожен з нас вислухав, немов звернене до нього, слово, яке Ти сказав самарянці: Як би ти пізнала дар Божий!

Ти – видиме обличчя невидимого Отця, Бога, який виявляє свою всемогутність насамперед у прощенні й милосерді: вчини, щоб Церква стала у світі видимим обличчям Тебе, свого Господа, воскреслого у славі.

Ти бажав, аби Твої служителі також були зодягнені у слабкість, аби мати справедливе співчуття до тих, які перебувають у незнанні або помиляються: вчини, аби кожен, хто приступає до одного з них, відчув, що Бог його чекає, любить та прощає.

Пошли свого Святого Духа та посвяти всіх нас Його помазанням, аби Ювілей милосердя став роком Господньої благодаті, а Твоя Церква з оновленим ентузіазмом могла нести бідним добру новину, звіщати ув’язненим та пригнобленим свободу, а сліпим повертати зір.

Просимо про це через заступництво Марії, Матері милосердя, у Тебе, що живеш і царюєш з Отцем і Святим Духом на віки вічні. Амінь.

Джерело: radiovaticana.va

Історія ікони Матері Божої
«МИЛОСЕРДЯ ДВЕРІ»

Cтаровинне місто Ярослав, що над рікою Сян, за висновками українських істориків заснував ще в 1031 році руський князь Ярослав Мудрий. Окрасою міста є греко-католицький собор Переображення Господнього. Храм побудовано на місці колишнього замку князів Острозьких протягом 1717-1747 років. Його фундатором був купець і бургомістр Ілля Вапинський, а посвятив собор єпарх Онуфрій Шумлянський. У 1912 році, коли парохом там був отець Кипріян Хотинецький, храм розширили – у модерно-візантійському стилі.

Найбільшою духовною цінністю собору є Ярославська чудотворна ікона Матері Божої «Милосердя Двері», яку намалював у першій половині XVII ст. невідомий іконописець для приміської церкви Успення Пресвятої Діви Марії на Руському передмісті. У 1714 році ікону урочисто перенесли в собор.

Ще в 1779 році Апостольська Столиця буллою римського папи Пія VI проголосила Ярославську ікону «Милосердя Двері» чудотворною. У 1874 році образ перемалював невідомий митець візантійського іконопису, додавши корону. Парох о. Кипріян Хотинецький постарався про встановлення у 1929 році для цієї чудотворної ікони величного престола і розпочав заходи з її коронації. Велелюдні прощі вірних до ікони та відпусти відбувалися 8 вересня кожного року аж до 1943 року.

Після депортації українців у 1945 році собором користувалися римо-католики для шкільних Літургій. Згодом собор перейняла держава. А ікону «Милосердя Двері» передали 1974 року в музей, а згодом – в Академію мистецтв у Варшаві на експертизу. Залишений римо-католицькою парафією і позбавлений всякої опіки з боку міської адміністрації, собор став об’єктом вандалізму і грабежу. Дорогоцінні ікони XVII ст. пропали, а головний вівтар з іконостасом історичної вартості та бічні престоли знищено, настінні розписи глибоко пошкоджено. За спогадами очевидців у соборі працювала шевська майстерня, а потім велись археологічні розкопки, які знищили підлогу. Після 20-літнього руйнування міська влада знову передала собор римо-католицькій парафії.

Завдяки настирливим домаганням греко-католиків міста ярославський римо-католицький декан Олександер Кустра пішов їм назустріч і за сприяння пароха о. Броніслава Філі надав дозвіл на користуванням собором, за умови його ремонту та консервації поліхромії. Першу Службу Божу відправили у 1987 році на Зелені Свята – на радість ярославців.

У 1990 році владика Іван Мартиняк призначив до собору в Ярославі постійного священика. Ним став о. Богдан Прах, який протягом трьох років проявляв невичерпну енергію і адміністраційний хист, переборов численні перешкоди й проблеми в процесі складного ремонту. Групу подвижників технічної віднови собору очолював інженер Едвард Маковецький та його співробітники Ілля Лихач та Станіслав Струс.

Така енергійна і жертвенна співпраця увінчалася завершенням відбудови ярославського храму. На урочистість його перепосвячення у 1993 році Перемиським єпархом Іваном Мартиняком з’їхалися вихідці з Ярославщини та гості. Архиєрейську Літургію і концерт у відновленому соборі Ярослава відспівав народний хор «Орфей» Львівської політехніки під керівництвом диригента Володимира Гнідя.

Чудотворна ікона Матері Божої «Милосердя Двері» сама уціліла і чудесно сприяла відновленню свого ярославського собору. Тож заслужила великої нагороди. І ось з нагоди вшанування 400-ліття Берестейської унії папа римський Іван Павло ІІ посвятив золоті корони для коронації ікони.

Катехизм УГКЦ “Христос – наша Пасха” про милосердя

Про милосердя

65. Через чесноту жертовності й милостиню людина стає здатною належно управляти своїми матеріальними благами та багатіти в Бога. Святий Йоан Золотоустий закликає: «Нехай у вашому домі зберігається не золото, а те, що дорожче від усіх багатств, – милосердя і чоловіколюбність. Це дає нам сміливість перед Богом, а золото… допомагає дияволу впливати на нас. Озброй проти нього свою правицю. усе багатство твоє склади в умі, нехай небо, а не скриня та дім зберігають твоє золото. Навіщо нам, занедбавши себе, усі свої турботи скеровувати на те, чого ми, відходячи звідси, не зможемо взяти з собою, тимчасом як є нагода збагатитися так, що не тільки тут, а й там виявимося заможніші від усіх?» (Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до римлян. Гомілія 1, 14, 11).

Опіка над потребуючими батьками та членами родини

898. У Святому Письмі читаємо: «Усім твоїм серцем прославляй свого батька і не забувай про болі матері твоєї. Пам’ятай, що вони привели тебе на світ: чим заплатиш за те, що для тебе вони вчинили?» (Сир. 7, 27-28). Шанувати батьків означає ставитися до них із любов’ю, особливо тоді, коли вони немічні, потребують опіки, як, наприклад, у старості.

899. Митрополит Андрей у вченні про родину наголошував на обов’язкові дітей щодо батьків: «Добрі християни уміють в житті зберегти четверту заповідь Божу “Шануй свого отця і свою матір” навіть тоді, коли батьки недобрі, а не дай Боже не заслуговують на пошану, діти мають їх однаково шанувати, бо такий закон Божий. Християни знають, яка гірка доля тих, що батьків не шанували». А дітей митрополит Андрей ще й так перестерігав: «О, не дай того Боже, щоб поміж нами які-небудь безбожні діти посміли колись батьків своїх зневажати або, ще гірше, руку на них підняти. Не дай Боже, щоб які-небудь батьки мали причину на дітей своїх прокляття кинути!»

900. Діти повинні опікуватися батьками в їхніх хворобах, а також надавати їм матеріальну та моральну допомогу в старості. «Дитино, допомагай твоєму батькові в старощах і не засмучуй його за його життя; і коли розум ослабне, будь поблажливим; не зневажай його тоді, коли ти – повносилий […]. Богохульник той, хто покидає батька; проклятий Господом той, хто гнівить свою матір» (Сир. 3, 12-13. 16). Діти повинні пам’ятати, що повага та любов до батьків зобов’язує їх піклуватися про них протягом їхнього життя. Від цього обов’язку ніхто й ніколи не може бути звільнений. Якщо батьки вже пішли з життя, то обов’язком стає християнський похорон, виконання їхньої останньої волі, молитва за них, піклування про їхні могили та пам’ять про річницю смерті.

915. Християнське життя у світі – це відповідь християнина у вірі на Боже покликання, що охоплює також його ставлення до світу й до участі в суспільному житті. Християнин розпізнає своє місце у світі та своє життєве покликання у світлі віри, яка спонукає його до конкретних дій.

916. Християнин є євангельською «закваскою» у світі (пор. Мт. 13, 33). У цьому полягає його покликання – активно діючи у світі, повсюди свідчити Христа. Через діяльність у світі християнин як «нова людина у Христі» бере участь у здійсненні Божого задуму, звершенням якого буде нове небо і земля нова (пор. Од. 21, 1).

Апостолят і дияконія (принцип допоміжності)

925. Церква, наслідуючи Спасителя, звершує свою місію (апостольство) у суспільстві через служіння: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Найвище покликання Церкви – не в пануванні, а в служінні. Церква не владарює, а допомагає: вона не бореться за впливи та матеріальний зиск, а служить убогим, хворим і нужденним.

926. Церковне розуміння суспільної діяльності як служіння виражається в принципі допоміжності. Згідно з ним об’єднання громадян різних рівнів діють кожне в межах своєї компетенції. Це дає змогу на кожному рівні (місцевому, регіональному, загальнонаціональному) змобілізувати максимум ініціативи та творчої енергії. Вищі органи державної влади не повинні втручатися в повноваження місцевих громад, ані підміняти їх собою. Таке втручання, виникаючи з прагнення панувати, обмежує ініціативність громадян і їхніх громад. Принцип допоміжності ґрунтується на тому, що суспільні групи вищого рівня мають допомагати тоді, коли нижчі групи не справляються. Така допомога (допоміжність), будучи суспільним озвученням служіння, вносить у суспільні відносини правду, справедливість, свободу та любов – головні «стовпи» суспільного життя. Втрата духу служіння руйнує допоміжність і призводить до надмірного контролю з боку держави або ж до розпаду громади.

Суспільний вимір християнської любові

936. Християнська любов є фундаментом усіх міжособових відносин, усього суспільного життя. Саме любов розкриває гідність людської особи та вчить поваги до неї. Суспільним виявом християнської любові є діла милосердя. Релігійний характер діл милосердя полягає в тому, що сам Ісус Христос ототожнив себе з кожним нужденним: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Основним мотивом діл милосердя є любов ради Христа.

937. Християнська аскетична традиція навчає про сім діл милосердя для душі та для тіла. Сім діл милосердя для душі: у сумніві порадити, невігласа навчити, грішника навернути, сумного потішити, образу зі серця простити, кривду терпеливо зносити, за живих і померлих молитися. Сім діл милосердя для тіла: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього в дім прийняти, недужому послужити, в’язня відвідати, умерлого похоронити.

938. Занедбання милосердя є гріхом проти християнської любові: «Те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили» (Мт. 25, 45). Суспільний гріх є як гріхом окремої особи в її суспільному житті (вбивство, крадіж, розбій, шахрайство…), так і ознакою цілої структури гріха, яка існує у суспільстві чи міжнародній спільноті (корупція, торгівля людьми, наркотиками тощо).

«І всіх тих, що на судах, і в рудниках, і на засланнях, і на гірких роботах, і в усякій журбі, і нужді, і утисках, – пом’яни, Боже» (Анафора Літургії святого Василія Великого).

Катехизм Католицької Церкви
про милосердя

Шана померлим

2299. Треба виявляти увагу й піклування до вмираючих, щоб допомогти їм пережити останні хвилини в гідності та спокої. Їм допоможе молитва їхніх близьких. Близькі повинні подбати про те, щоб хворий у відповідний час прийняв святі таїнства, які підготують його до зустрічі з Живим Богом.

2300. З тілами померлих слід поводитися з пошаною і любов’ю, що випливає із віри і надії на воскресення. Поховання померлих є вчинком милосердя до тіла (пор. Тов. 1, 16-18); воно вшановує дітей Божих, що є храмами Святого Духа.

2301. Розтин трупів може вважатися морально допустимим для судового дослідження або для наукових дослідів. Безоплатне віддавання органів після смерті дозволене й гідне похвали. Церква дозволяє кремацію, якщо вона не ставить під сумнів віри у воскресення тіла (пор. Кодекс канонічного права, кан. 1176, § 3).
любов до бідних

2443. Бог благословить тих, хто приходить на допомогу бідним, і відкидає тих, хто від них відвертається: «Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся» (Мт. 5, 42). «Даром прийняли, даром давайте» (Мт. 10, 8). За ставленням до бідних Ісус Христос упізнає своїх вибраних (пор. Мт. 25, 31-36). Коли «вбогим проповідується Добра Новина» (Мт. 11, 5; пор. Лк. 4, 18), то це є знаком присутності Христа.

2444. «Любов Церкви до вбогих (…) становить частину її постійної традиції» (Іван-Павло II, енц. «Centesimus annus», 57). Вона натхнена Євангелією блаженств (пор. Лк. 6, 20-22), убогістю Ісуса (пор. Мт. 8, 20), Його увагою до бідних (пор. Мр. 12, 41-44). Любов до убогих є навіть однією з причин обов’язку працювати, щоб «мати змогу дати тому, хто потребує» (Еф. 4, 28). Вона поширюється не лише на матеріальну бідність, а й на численні форми культурної та релігійної вбогості (пор. Іван Павло II, енц. «Centesimus annus», 57).

2445. Любов до убогих несумісна з непомірною любов’ю багатств або з їх егоїстичним використанням: «Нумо тепер, багаті! Плачте, ридайте над злиднями, що вас спіткають. Багатство ваше зігнило, одежу вашу міль поїла. Золото ваше та срібло поіржавіло, а їхня іржа буде проти вас свідчити й поїсть, наче вогонь, ваше тіло. Ви назбирали собі скарбів за останні дні. Ось затримана вами платня робітникам, що жали ваші ниви, кричить, і голосіння женців дійшло до Господа Сил. Ви на землі розкошували та жили у розпусті, наситилися досхочу за дня заколення. Ви засудили праведного й убили: Він вам не противиться» (Як. 5, 1-6).

2446. Св. Йоан Золотоустий нагадує про це наполегливо: «Не допускати вбогих до участі у своїх власних благах – це означає обкрадати їх і відбирати їм життя. Не наші є блага, якими ми володіємо, але вони належать убогим» (св. Йоан Золотоустий, Про Лазаря, 2, 6). «Необхідно задовільнити насамперед вимоги справедливості, щоб не жертвувати як милостиню те, що вже належиться зі справедливості» (II Ватиканський Собор, декр. «Apostolicam actuositatem», 8): «Коли ми даємо вбогим щось необхідне, то зовсім не виявляємо їм власних щедрот, лише віддаємо їм їхнє. Ми скоріше сплачуємо борг справедливості, ніж виконуємо акт милосердя» (св. Григорій Великий, Пастирське правило, 3, 21, 45).

2447. Діла милосердя є ділами практичної любові, через які ми йдемо на допомогу ближньому в Його тілесних та духовних потребах (пор. Іс. 58, 6-7; Євр. 13, 3). Навчати, радити, втішати, підтримувати на дусі – це є діла милосердя для душі, як і прощати та виявляти терпіння. Діла милосердя для тіла полягають насамперед у тому, щоб дати їсти голодним, прийняти безпритульного, вдягнути нагого, відвідати хворого і в’язня, поховати померлих (пор. Мт. 25, 31-46). Серед цих учинків милостиня, дана вбогому (пор. Тов. 4, 5- 11; Сир. 17, 22), є одним із головних свідчень братерської любові; це виконання справедливості, яке Богові угодне (пор. Мт. 6, 2-4). «Хто має дві одежі, нехай дасть тому, що не має. А хто має харч, нехай так само зробить» (Лк. 3, 11). «Тож дайте милостиню з того, що усередині, і все у вас буде чисте» (Лк. 11, 41). «Коли брат або сестра будуть нагі й позбавлені засобів щоденного прожитку, і хто-небудь з вас до них скаже: “Йдіть собі з миром, грійтеся та годуйтеся”, і не дасть їм потрібного для тіла, то що це допоможе?» (Як. 2, 15-16; пор. 1 Йо. З, 17).

2448. «У численних своїх формах – матеріальні нестатки, несправедливе гноблення, фізична чи психічна недуга і, нарешті, смерть – людські біди є явною ознакою вродженого стану слабкості, у якому людина перебуває від часу первородного гріха, а також ознакою потреби в спасінні. Тому ці біди викликали співчуття в Христа-Спасителя, який бажав узяти на себе гріх й “уподібнити себе до найменших з-поміж своїх братів”. Тому ті, кого гнітить нужда, є предметом особливої любові з боку Церкви, яка від початку, незважаючи на гріхи багатьох своїх членів, не переставала працювати над тим, щоб їм допомогти, їх захистити і визволити. Вона чинила це через численні доброчинні справи, необхідні завжди і скрізь» (Конгрегація віровчення, Інструкція «Libertatis conscientia», 68).

2449. Уже в Старому Завіті всякого роду правові приписи (рік відпущення боргів, заборона позичати під проценти і затримання застави, обов’язок десятини, виплата щоденного заробітку, право збирання винограду, що залишився після збирання врожаю, збирання колосків) відповідають настановам Книги Второзаконня: «Справді, вбогі ніколи не переведуться на землі, тому-то я тобі й заповідаю: щедро розтулюй свою долоню для свого брата, для нужденного й для вбогого у твоїй землі» (Втор. 15, 11). Ісус зробив своїми ці слова: «Бідних матимете з собою повсякчас, мене матимете не завжди» (Йо. 12, 8). Цим Він не уневажнює категоричності слів давніх пророків: «Щоб купувати нужденних за срібло, а вбогого за взуття…» (Ам. 8, 6), а закликає нас пізнати Його присутність у вбогих, що є Його братами (пор. Мт. 25, 40): У день, коли мати св. Рози Лімської докоряла їй за те, що вона приймала вдома бідних і калік, Роза відповіла їй: «Коли ми служимо вбогим і хворим, то служимо Ісусові. Ми не повинні залишати без допомоги наших ближніх, бо в них служимо Ісусові» (Р. Наnsen, Vita mirabilis (Rome 1664)).

2462. Милостиня, дана вбогим, є свідченням братерської любові: вона є практикуванням справедливості, яке приємне Богові.

2463. Серед багатьох людей без хліба, притулку, без постійного місця як не впізнати Лазаря, голодного жебрака з притчі? (пор. Лк. 16, 19-31). Як не почути голосу Ісуса: «Мені також ви того не зробили» (Мт. 25, 45)?

Католицький народний катехизм
(Франц Шпіраго)
про милосердя

Справи милосердя

Христос якнайсуворіше наказав нам у своїй науці про страшний суд, щоб ми допомагали потребуючим (Мт. 25). Ця заповідь є доповненням другої частини заповідей Божих. Як відомо, у шести заповідях Божих забороняється завдавати шкоди ближньому. У заповіді Христа наказується, крім того, допомагати ближньому в потребі. Далі йтиметься про справи милосердя.

Тимчасові блага

Тимчасові блага не додають людині вартості в очах Бога, не примножують її заслуг, а лише збільшують її відповідальність.

Не володіння, а добре використання тимчасових благ гарантує нам істинну вартість у Бога. Правдиві гідність і велич людини полягають у його моральності, а саме в доброчесності, а не в багатстві (Лев ХІІІ). Тому нехай жодна багата людина не хизується тимчасовими благами, якими володіє. Гроби померлих нагадують нам про марність земних благ; зауважмо, що ніхто не може взяти з собою маєтку на той світ (1 Тим. 6, 7). Тому ми не повинні занадто ретельно дбати про земні блага і прагнути їх так, ніби лише гроші та маєтки є єдиним щастям і спасінням людини. Пам’ятаймо слова Спасителя: «Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають.

Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 20-21). Гарно молився Соломон: «Не давай мені ані злиднів, ані багатства, подай мені лиш достатнього хліба» (Прип. 30, 8). Св. Павло говорить: «Маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені» (1 Тим. 6, 8).

Земні блага потрібні людині, бо завдяки ним можна набути заслуг на вічне життя.

Земні блага сприяють нашому тимчасовому щастю; вони позбавляють нас смутку і печалі, роблять приємним наше життя і забезпечують більший вплив на ближніх. З іншого боку, земні блага є засобом для досягнення вічного щастя. Це випливає зі слів Ісуса Христа, які Він скаже в день суду тим, хто буде стояти по Його праву руку (Мт. 23, 34). Ви не отримали свого маєтку, щоб бенкетувати і розважатися, але, щоб допомагати убогим (св. Йоан Золотоустий). Земні блага призначені для того, щоб служити людині, а не для того, щоб людина їм служила (св. Альфонс).

Якщо живеш у достатку, згадай про того, хто живе в нужді.
Паном і володарем усіх земних благ є Бог, а ми є лише їх тимчасовими господарями.
Бог – володар усіх земних благ. «Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці» (Пс. 24, 1).

Ніщо не можемо назвати своєю власністю, бо все належить Богові (Терт). Коли даємо милостиню, розподіляємо лише чуже добро, а не своє власне (св. Петро Дамаскин). Ми лише тимчасово користуємося та володіємо земними благами.

Отже, людина повинна користуватися земними благами лише так, як цього хоче Бог. А Бог бажає, щоб ми те, чим володіємо, використовували на благо потребуючим.

Як кожний управитель маєтку повинен складати звіт своєму господарю, так повинна це робити і людина перед Богом; Бог зажадає від нас звіту за використання нами наших талантів (Мт. 25, 14). Кожному з нас скаже Бог у хвилину смерті: «Дай звіт про твоє управління» (Лк. 16, 2).

Заповідь здійснювати справи милосердя

Христос, нагадуючи про Страшний суд, строго наказав при цьому, що лише ті отримають від Нього вічне щастя, хто допомагатиме ближнім у потребі.

У день Страшного суду Спаситель поставить одних по праву руку, а інших – по ліву. Тим, що стоятимуть праворуч, скаже: «“Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене . Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе?… А цар, відповідаючи їм, скаже: “Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили”. Тоді скаже й тим, що ліворуч: “Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний. бо голодував я, і ви не дали мені їсти, мав спрагу, і ви мене не напоїли”. Тоді озвуться і ті, кажучи: “Господи, коли ми бачили тебе?”… А він відповість їм: “Істинно кажу вам; те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили”» (Мт. 25, 34-45).

Із цих слів зрозуміло, що кожен із нас зобов’язаний допомагати тим, хто потрапив у скруту. Справедливо зауважує Людовик IX: «Убогі повинні здобувати собі небо терпеливістю, а багаті – справами милосердя». З радістю жертвуємо меншою річчю, аби не втратити найважливішої: дозволяємо відрізати собі руку або ногу, аби лишитися живими. Так само радо повинні ми віддавати частину свого добра, аби не втратити добра найвищого – вічного щастя.

Найбільше зобов’язані допомагати потребуючим багаті люди.

Ісус Христос говорить: «Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть» (Лк. 12, 48). Багаті повинні надміром свого достатку ділитися з бідними (2 Кор. 8, 14). Але заможні люди не часто радо дають бідним, тому й живуть у постійній небезпеці втратити спасіння. Про них говорить Христос, що легше верблюдові пролізти через вушко голки, ніж багатому увійти до Царства небесного. «Тимчасове щастя – це горня з окропом; вважай, щоб не попарити» (св. Вінкентій). Причину скупості багачів треба шукати в тому, що багаті вважають своє теперішнє заможне становище справжнім щастям. І лиш у хвилину смерті вони відчують свою нужду, як птах, спійманий у сильце, відчуває це лише тоді, коли хоче вилетіти. Коли багаті у хвилину смерті прокинуться з життєвого сну, то відчують себе так само ошуканими, як людина, котрій снилося безмежне щасливе життя (Пс. 76, 6). Тому Бог поставив на дорозі до багатства численні перешкоди, – так рільник загороджує терням своє поле, якщо не хоче, щоб його толочили (св. Бернард).

Товит говорить: «Милостиню роби згідно з тим, що маєш; коли у тебе є достатків повно, роби з них, а коли мало маєш, то не бійся й з того дати» (Тов. 4, 8). Якщо хто з любові до ближнього подасть йому горня води, тому що більше нічого не зможе дати, то це йому буде зараховано так, як було зараховано митареві Закхею те, що він роздав убогим половину свого майна (св. Августин). Маленька жертва убогої вдови мала більшу вартість, ніж всі дари багатих (Лк. 21).

Відомо, що убогі швидше допоможуть потребуючим, ніж багаті. Вони краще знають, як тяжко жити у злиднях і тому намагаються якнайшвидше полегшити становище того, хто їх зазнав.

Хто не хоче допомагати ближнім у потребі, не знайде милосердя у Бога.

Св. Яків говорить: «Суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя» (Як. 2, 13). Євангельський багач тому потрапив до пекла, що не давав милостині (Лк. 16, 19). Немилосердну людину не вислухає Бог (Прип. 21, 13). Багач із жорстоким серцем схожий на злодія, бо ховає у своїй касі скарби, які відібрав у ближніх (св. Йоан Золотоустий). За кожне знехтування милостинею чекає нас таке ж покарання, якого заслуговують ті, котрі в ближнього крадуть його власність (св. Йоан Золотоустий). Хто забуває про нужду убогих, не заслуговує, щоб йому добре велося.

Будь-яка допомога, яку надаємо нашим ближнім в потребі, називається справою милосердя або милостинею.

Така допомога називається справою милосердя, бо до неї нас спонукає співчуття, тобто милосердя. А оскільки той вогонь любові християнського милосердя розпалює в людині Святий Дух, «Учитель опечалених», то з давніх-давен існує звичай присвячувати будинки для хворих Св. Духові. Ще в середньовіччі знаходимо в Римі й інших великих містах «шпиталі Св. Духа», над входом котрих зображено голуба як символ Святого Духа.

Розрізняємо справи милосердя щодо тіла і щодо душі, відповідно до того, чи допомагаємо ближньому духовно, чи у фізичній потребі.

Тіло ближнього може потребувати їжі, питва, одягу, захисту, свободи, здоров’я або життя. Духові ближнього може не вистачати пізнання правди (тоді треба навчити або порадити); доброї волі, внаслідок чого ображає або Бога, або нас (тоді треба або напоумити, або терпляче знести образу, або пробачити), або душевної рівноваги (тоді ми повинні його утішити). Якщо ж не можемо ближньому нічим допомогти, то ми повинні просити допомоги для нього в Бога у молитві.

Найважливіші справи милосердя

Справами милосердя щодо тіла є такі: голодного нагодувати; спраглого напоїти; голого одягнути; подорожнього в дім прийняти; невільника викупити; хворого відвідати; померлого поховати.

Вдова з Сарепти нагодувала Іллю, Авраам – трьох подорожніх, Ісус Христос – п’ять тисяч людей. Св. Єлисавета з Туріньї роздала під час неврожаю (1215) усі припаси хліба; Папа св. Григорій Великий (+604) неодноразово годував за своїм столом 12 убогих; св. Людовик, король французький (+1270), годував щоденно 120 убогих, а в свята – 200, часто навіть прислуговуючи.

Самарянка біля кринці Якова напоїла Ісуса Христа, Ревекка – Єлеазара, слугу Авраама. Убогим можна давати різні напої: воду, молоко, ліки і т. д.

Тавита в Йонії одягнула убогих удовиць. Св. Мартин віддав убогому половину свого плаща (333). Різдвяні подарунки для бідних дітей також є справою милосердя.

До гостинності закликає нас св. Павло словами: «Гостинності не забувайте, бо нею деякі, не відаючи, ангелів були вгостили» (Євр. 13, 2). Авраам і Лот мали щастя приймати у себе Ангелів у подобі людей. Милосердний самарянин відвів пораненого єврея до готелю. Марія і Марта прийняли у своєму домі Христа, пригостивши Його.

У деяких країнах становище в’язнів є настільки важким, що їм необхідна допомога. Той, хто відвідує таких ув’язнених або якось інакше їм допомагає, робить добру справу.

Може трапитись і таке, що засуджують і ув’язнюють зовсім невинних людей. Зрозуміло, що визволення таких людей є справою милосердя. Авраам врятував від розбійників Лота, християни з Дамаску звільнили з в’язниці св. Павла. Заслуженою шаною користувався чин Святої Тройці, заснований близько 1200 р. Метою діяльності цього чину було визволення полонених християн із турецької неволі. Монахи викуповували бранців, вносячи гроші, або самі йшли в неволю замість звільнених. Таким чином було звільнено понад мільйон бранців.

Відвідування хворих є лише тоді справою милосердя, коли маємо намір допомогти їхній душі або тілу.

Приятелі Йова відвідали його, коли він захворів, але їх вчинок не був учинком милосердя; такий учинок здійснив милосердний самарянин, котрий потурбувався про пораненого єврея. Доглядав хворих св. Іван Божий. Він заснував чин «Милосердних Братів» (1617), який опікувався хворими. З цією ж метою св. Вінкентій із Сан-Пауло заснував чин Сестер Милосердя (1618). Сьогодні майже в усіх країнах існує товариство Червоного Хреста, члени котрого опікуються хворими людьми. Справою милосердя є також самопосвята католицьких священиків, котрі спішать з Найсвятішими Дарами до кожного хворого, часто навіть ризикуючи своїм життям.

Щодо померлого здійснюємо справу милосердя, влаштувавши йому достойний похорон, відпровадивши його тіло на місце постійного спочинку або спорудивши на його гробі пам’ятник.

Товит ховав померлих під час переслідування євреїв при Сеннахерибі. Йосиф з Ариматеї і Никодим займалися похованням Ісуса Христа. Не можна нам занедбувати тіла померлих, передусім тіла праведників, бо вони були знаряддям їхньої душі (св. Августин). У деяких містах і селах існує непотрібний звичай – влаштовувати після похорону пишні поминки. Замість допомогти померлому добрими справами, люди напиваються і втрачають Божу ласку, яку заслужили собі участю в похороні.

Милосердно вчинили донька фараона, рятуючи малого Мойсея; Вероніка, подаючи хустку Спасителю. Кожне ввічливе слово або ввічлива відповідь не залишаються поза увагою Бога, якщо ми вимовляємо їх з думкою, що ближній, з яким ми розмовляємо, заступає місце Христа. Тому говорить Спаситель, що не залишиться без винагороди навіть чаша холодної води, подана ближньому в Його Імені (Мр. 9, 40).

Справи милосердя щодо душі такі: невігласа навчити; тому, хто сумнівається, порадити; грішника навернути; терпляче зносити кривду; образу прощати; сумуючого втішити; за живих і померлих молитися.

Невігласа у справах релігії можемо навчати основам християнства, неука – основам наук, невмілого – побутовим справам. Це можливо робити через повчальні твори. Справу милосердя в чужих краях здійснювали всі Апостоли, проповідники, місіонери, здійснюють її катехити, сповідники, християнські письменники та всі вчителі. Хто знайомить інших із релігійним вченням, досягне на небі найвищого спасіння і вічного щастя. Даниїл говорить: «Розумні сяятимуть небесним сяйвом, – і ті, що навернуть багатьох до справедливості, неначе зорі, повіки, назавжди» (Дан. 12, 3).

Дати пораду тому, хто сумнівається, справді є милосердям, однак перед тим, як радити, необхідно добре подумати і не нав’язувати своєї поради ближнім. Добру пораду дав Йосиф єгипетському фараону, Ісус – багатому юнакові, Гамалиїл – Високій Раді.

Грішника ми повинні навернути, якщо можемо це зробити без шкоди для себе і якщо можна сподіватися, що наші настанови матимуть успіх.

Жорстоко вчинила б та людина, яка, бачачи на краю урвища сліпого, не застерегла б його; ще більш жорстоким є той, хто може врятувати свого брата від вічної смерті, і не робить цього, бо є лінивим (св. Августин). Хто може щось виправити і не робить цього, без сумніву, бере участь у скоєнні гріха (св. Григорій Великий). Бог буде вимагати від нас звіту за душі наших ближніх, які ми могли б урятувати, але не зробили цього (св. Григорій Великий). Якщо хтось забризкає собі болотом одяг, то звертаємо йому на це увагу; однак якщо хтось осквернить собі душу, то дозволяємо йому загинути (св. Йоан Золотоустий).

Праведні мужі ніколи не забували про навернення ближніх. Ной закликав до покаяння своїх сучасників, розбійник, розп’ятий по правиці Христа, скартав свого товариша з лівого боку; єпископ Амврозій знеславив на порозі церкви імператора Теодозія за вбивство. Звичайно, докір неприємним, але дуже корисний.

Ми не зобов’язані наставляти когось на розум тоді, коли це може нам пошкодити, бо ми не повинні любити ближнього більше, ніж самих себе. Лише настоятель повинен завжди повчати, бо це є його обов’язком справедливості. Можна і тоді відмовитись від напоумнення, коли переконаємося, що воно не принесе користі. Наприклад, не варто докоряти п’яній людині чи повчати її. Це можна зробити пізніше, коли вона протверезіє.

Напоумляючи, ми повинні притримуватися порядку, визначеного Христом.

Спочатку ми повинні постаратися вплинути на ближнього, розмовляючи з ним віч-на-віч; якщо це не допоможе, можемо зганьбити його при свідках; якщо ж і це виявиться марним, тоді слід звернутися за допомогою до настоятелів Церкви (Мт. 18, 15).

Ми повинні пам’ятати, що лише тоді зможемо вплинути на ближнього, коли діятимемо лагідно та з любов’ю.

Що уважніше ставимося до ближнього, докоряючи йому, і що більше проявляємо до нього любові, то успішнішим і кориснішим буде наш вплив на нього. Тому перед тим, як докоряти ближньому за щось, варто поговорити про його позитивні якості, а пізніше по-дружньому заохотити до виправлення. Однак не досягнемо позитивного результату, якщо докорятимемо грубо, ранячи самолюбство людини. «Грішник не виправиться, якщо не буде переконаний у тому, що його щиро люблять» (св. Альфонс). Треба засуджувати лише помилки ближнього, а не особистість загалом.

«Той, хто навернув грішника з хибної його дороги, спасе його душу від смерті і силу грішників покриє» (Як. 5, 20).

Той, хто навертає ближнього, схожий до мореплавця, котрий поспішає на допомогу людям з тонучого корабля. Скільки сил приклав св. Йоан Євангелист, щоб урятувати юнака, котрий уже був раз навернений, але знову став розбійником. Він вирушив у гори, щоб його знайти, а коли юнак став утікати, побачивши його, біг за ним і кричав: «Чого втікаєш, мій сину, перед своїм батьком, безборонним старцем? Не бійся! Я сам буду просити для тебе прощення у Христа і сам спокутую твої гріхи». Ці слова, пройняті любов’ю, і навернули юнака. Відбираючи у Христа душі, завдаємо Йому великого болю; повертаючи Йому заблукані душі, виявляємо до Нього велику пошану і любов (св. Августин). Така милостиня важить набагато більше, ніж увесь світ, бо одна душа цінніша від усього всесвіту (св. Августин). Немає нічого, що можна було б порівняти з ціною однієї душі. Хоча би ти пороздавав великі суми грошей убогим – це ніщо порівняно з наверненням однієї душі (св. Йоан Золотоустий).

Коли ми терпляче зносимо несправедливо заподіяну нам кривду, то це дає користь не лише нам, а й ближньому, бо стримує його від скоєння ще більших гріхів і примушує задуматися над своїми вчинками.

Давид терпляче зніс образу Семея; останній визнав свою помилку і просив у царя вибачення (1 Цар. 16, 10). Ми нічого не втрачаємо, терпляче зносячи кривду. Наша невинність рано чи пізно буде доказана, а тоді вже чекає на нас за нашу терплячість нагорода.

Ми не повинні намагатися відразу виправдати себе, якщо нас звинувачують у чомусь (св. Тереза). Однак можемо і захищатися, якщо наша терплячість могла би нам швидше зашкодити, ніж допомогти. На дрібну зневагу не треба зважати, але треба захищатися у випадку звинувачення у тяжкому злочині (св. Франциск Салезький). Найкраще, однак, у всьому дотримуватися середини.

Прощати кривдникам – означає не чинити їм помсти, поводитися з ними ввічливо, якщо це можливо, робити їм добро.

Йосиф не помстився своїм братам, хоча міг це зробити, а, навпаки, обійняв, поцілував їх і щедро обдарував. Цар Давид пробачив Семея і не мстив йому. Якщо прощаємо нашим кривдникам, простить і нам Бог наші гріхи, як навчає нас Христос в «Отче наш». Хто прощає ближньому, той може розраховувати на Боже милосердя.

Потішити сумуючих можемо, виявивши їм своє щире співчуття, розвіявши їх журбу і допомагаючи їм у потребі.

Втішати ближнього можна по-різному. Убогих і нещасних можемо втішити, нагадуючи їм про Боже Провидіння та майбутнє щастя на небі; грішникові можемо нагадати про безмежне Боже милосердя і т. ін. Чинимо найблагородніше, коли намагаємося допомогти нещасному. Так втішив Христос матір юнака з Наїну і сестру Лазаря.

Смуток – це хвороба розуму, шкідлива для людини (Прип. 25, 20). Хто утішає сумуючих, робить добру справу, як і той, хто доглядає хворих (св. Григорій Великий). Потіха у смутку – наче дощ під час посухи (св. Йоан Золотоустий).

Молитва за живих і померлих дуже приємна Богові. Вона дає користь і тим, за котрих молимося, і нам. Передусім Бог бажає, щоб ми молилися за наших родичів і добродіїв, за Папу, за того, хто стоїть при владі, за єпископа і душпастирів, а також і за наших ворогів (Лк. 6, 28).

Св. Павло говорить, що молитва за всіх людей дуже приємна Богові (1 Тим. 2, 8). У Святому Письмі сказано і про те, що треба молитися й за померлих (2 Мак. 12, 46). Якщо заступаємося перед Богом за ближнього, не втрачаємо нічого, а, навпаки, дуже багато отримуємо (св. Ґертруда). Молитва, яку промовляємо за ближніх, примножує наші заслуги (св. Франциск Салезький). Завдяки молитві заслуговуємо на Боже благословення. Однак треба пам’ятати, що не завжди відразу здійснюється те, про що просимо в молитві за когось. Св. Ґертруда не раз нарікала, що не бачить жодних зрушень на краще у людей, за котрих молиться. На це сказав їй Христос: «Жодна щира молитва не залишається без успіху, хоч не раз людина не помічає того». Знаємо із Святого Письма, що Авраам заступався перед Богом за Содом, Мойсей молився за свій народ, християни – за ув’язненого Петра. Ісус Христос під час Тайної Вечері молився за своїх учнів та за усю Церкву, а на хресті – за своїх ворогів. Отже, ми повинні наслідувати Спасителя, молячись за ближніх.

У справах милосердя беруть участь і ті, хто сприяє їх здійсненню, роблячи грошові пожертви.

Сприяючи злій справі, стаємо її співучасниками і поділяємо відповідальність за неї з тими, хто її скоїв. Коли ж сприяємо добрій справі, поділяємо заслуги того, хто її здійснює.

Духовній справі милосердя щодо іновірців сприяють, отже, ті, хто грішми підтримує місіонерів.

Як ми повинні здійснювати справи милосердя?

Ми не повинні давати милостиню з думкою про щось тимчасове, бо тоді не отримаємо від Бога жодної нагороди.

Той, хто чинить добро своєму ближньому лише тому, щоб це бачили люди і хвалили його, або той, хто чинить ближньому добро з надією, що той йому віддячить «отримали вже свою нагороду на землі» (Мт. 6, 1); (Лк. 14, 12). Спаситель говорить: «Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права» (Мт. 6, 3); тобто ти повинен так давати милостиню, ніби ти сам про неї не знаєш. Саме тому майже всі святі давали милостиню скрито. Св. Миколай, єпископ (+342), мав звичку кидати убогим милостиню вночі через вікно. Подібно чинили й інші святі. Що меншу нагороду отримаємо тут, на землі, за милосердні справи, то більшої нагороди можемо сподіватися після смерті. Отже, ми повинні охочіше робити добро таким людям, котрі не можуть нам за це віддячити, а саме: убогим, хворим, калікам, сліпим тощо, як цього вимагає Спаситель (Лк. 14, 13). Добродійні люди, як і Бог, найчастіше отримують невдячність за своє добро. Однак вони, як і Бог, не повинні платити за невдячність злом; саме в тому і полягає сила милосердя і запорука нагороди.

Ми повинні робити добро ближньому з думкою про Бога.

Святі щедро давали милостиню, бо були переконані в тому, що те, що вони роблять для убогих, роблять для самого Христа, адже Христос сказав: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Один праведний єпископ, коли убогий просив у нього милостиню, мав звичку говорити: «Ісус приходить знов до мене в особі убогого». Св. Магдалина з Пассіс справедливо ставила справи милосердя вище молитви. Вона говорила: «Коли роздумую, допомагає мені Бог; коли ж роблю добро ближньому, тоді я допомагаю Богові; бо якщо що-небудь роблю для ближнього, на це дивиться Бог так, наче я для Нього це роблю». Ми повинні допомагати ближньому не гаючись і делікатно.

Не відкладаймо дарування милостині на завтра, якщо можемо дати зараз (Прип. З, 28). Два рази дає той, хто дає не гаючись. Хто дає милостиню, нехай це робить із радістю (Рим. 12, 8). Ніколи не дорікайте убогому, даючи милостиню. Допомагаймо потребуючому з власної волі, не чекаючи на його прохання.

Ми не повинні дарувати ближньому таких речей, які вже ні на що не придатні, зіпсовані чи які можуть йому пошкодити.

Хто дає убогому несвіжу страву (споживши яку, той міг би захворіти) або зовсім подертий одяг (котрого вже не можна носити), не дає йому жодної милостині, а, навпаки, вартий за це покарання.

Зрозуміло, що ми можемо давати милостиню тільки з надлишку.

Ніхто не вимагає від нас віддавати те, що нам необхідне для життя і для підтримання певного становища в суспільстві.

Лише святі радо давали милостиню навіть із того, що було їм необхідне для життя, бо вони любили ближнього самовіддано.

Ми маємо право давати милостиню лише з власного маєтку і лише таким людям, котрі є справді убогими і не можуть працювати.

Багато хто вважає, що можна давати милостиню одному, забираючи в іншого. Така милостиня, над якою тяжить несправедливість, ображає Бога (св. Августин). Отже, насамперед треба сплатити борги, якщо вони є, а потім уже давати милостиню. «Справедливість йде попереду доброчинності» (св. Августин). Хто дає милостиню людині, знаючи, що вона дармоїд, ледар або пияк, той стає співучасником її гріхів. Не можна, однак, відмовити в милостині справді потребуючому лише тому, що він, можливо, є грішником. Чи ж ми, грішники, не отримуємо від Бога щедрих милостинь?

Роздаючи милостиню, ми передусім повинні пам’ятати про наших родичів, ближніх, наших єдиновірців і людей, що перебувають в особливій скруті.

Св. Павло нагадує нам: «Поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі» (Гал. 6, 10). Св. Августин говорить: «Якщо не можеш допомогти всім, то повинен допомагати перш за все тим, котрі з тобою якимось чином пов’язані». Однак це не означає, що ми можемо відмовити в милостині тій людині, яка є іншої віри, іншої нації або навіть нашим ворогом. Навпаки, ми повинні в цьому випадку чинити так, як учинив милосердний самарянин.

Яку користь приносять нам справи милосердя?

Даючи милостиню, позичаєш Богові (св. Йоан Золотоустий). А таку позичку повертає нам Бог сторицею. Тому читаємо у Святому Письмі: «Хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за Його добродійство» (Прип. 19, 17). Отже, милостиня є капіталом, який приносить нам найбільший дохід.

Даючи милостиню, досягаємо прощення гріхів.

Тому говорить Христос: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт. 5, 7). Як вода гасить вогонь, так милостиня знищує гріхи (Сир. 3, 33). Тому св. Амврозій дає грішникові таку пораду: «Викупися своїми гріхами». Таку саму пораду дав Даниїл царю Навуходоносору (Дан. 4, 24). Грішник завдяки милостині здобуває діючу Божу ласку, котра сприяє його поступовому наверненню. «Чоловік милосердний творить добро собі самому…» (Прип. 11, 17). Отже, даючи милостиню, ми рятуємося від вічної смерті, як говорить Архангел Рафаїл Товиту: «Милосердя рятує від смерті й не дає ввійти у темряву» (Тов. 4, 11). Бог не допустить, щоб людина, котра співчуває ближнім і є милосердною, загинула; Він сам дасть їй ласку до навернення (св. Августин). Праведник завдяки милостині здобуває прощення гріхів; отже, рятує себе від чистилищного вогню. Св. Тома з Аквіну вважає, що милостиня має більшу силу навернення, ніж молитва і піст.

Даючи милостиню, здобуваємо Боже благословення; Бог примножує наше добро, обдаровує нас здоров’ям і щастям.

Даючи милостиню, ніхто не збідніє. У Святому Письмі говориться: «Доброзичливий буде благословенний, бо він дає бідному з свого хліба» (Прип. 22, 9). Щедрому примножує Бог його добро. Благословення Господнє збагачує (Прип. 10, 22). Христос сам говорить: «Дайте, то й вам дасться» (Лк. 6, 38). Щедрою була вдова зі Сарепти для пророка Іллі і за це отримала набагато більше, ніж дала Іллі; борошно й олива не зменшувалися в неї протягом голодомору. Св. Йоан Золотоустий говорить: «Благословення, яке йде поруч із щедрістю, – це найкраще добро, котре можемо залишити нашим нащадкам». Щедрого Бог обдаровує здоров’ям. За те, що Товит був милосердним, Бог послав на землю Архангела Рафаїла, щоб оздоровив його (Тов. 12, 14). Тавиту в Йонії воскресив Петро, віддячивши за її велику щедрість (Ді. 9, 36). Щедрий має щастя в усьому. Щасливий той, хто пам’ятає про потребуючого та убогого, – в день лихий врятує його Господь (Пс. 41, 1).

Ми не повинні чекати негайної нагороди за милосердя.

Нагороди дочекається кожен, якщо не відразу, то пізніше. Насіння, кинуте в землю, також не відразу сходить і не відразу дає врожай.

Даючи милостиню, праведна людина досягає вічної нагороди.

Завдяки нашому милосердю заслуговуємо на швидке вислухання наших молитов.

Ніщо так не полегшує нам дороги до Бога, як милосердя (св. Григорій Назіянський). Товит так повчав свого сина: «Не відвертай свого лиця від усякого бідного, і обличчя Боже не відвернеться від тебе» (Тов. 4, 7). Корнилію говорить Ангел: «Твої молитви і твої милостині піднялись перед Богом, і Він згадав про тебе» (Ді. 10, 4). Якщо хочете, щоб Бог вислухав вашу молитву, вислухайте благання убогих (св. Тома). Милостиня і піст – це крила молитви (св. Августин).

Милостиня робить убогих нашими друзями; вони моляться за нас, а їхня молитва має велику силу.

Єврейська верхівка підтримала прохання поганського сотника, котрий збудував для них синагогу, оздоровити його слугу, і Христос відразу вислухав його (Лк. 7, 3). Убогі в Йонії просили за Тавиту, і Петро воскресив її (Ді. 9, 39). Бог сам запевняє, що молитва убогих не залишається невислуханою (Пс. 22, 25; 69, 34). Однак найбільше моляться за своїх опікунів ті убогі, котрі вже на небі.

Обов’язок вдячності

Спаситель говорить: «Більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35), бо хто дає милостиню, той має право бути нагородженим Богом, а обдарований, прийнявши дар, не здобуває жодної заслуги, але зобов’язаний бути вдячним.

Взірцем вдячності є для нас Товит; оздоровлений, він дякує спочатку Богові, а пізніше своєму товаришеві. Бути вдячним – означає визнавати добродійства і намагатися віддячити за них своєму добродію. Бог хоче, щоб ми були вдячними за отримані добродійства (1 Сол. 5, 18); Христос розсердився на оздоровлених прокажених, котрі не прийшли Йому подякувати (Лк. 17, 17). Бог часто нарікає на людську невдячність устами пророків; говорить, напр.: «Віл знає господаря свого, а осел – ясла пана свого. Ізраїль нічого не знає, народ мій не розуміє» (Іс. 1, 3). Св. Павло часто нагадував вірним про вдячність (Кол. 3, 15; 5, 20). Бог сотворив тіло людини з землі, а не з повітря, золота, мармуру або дорогоцінного каміння тому, що хотів, щоб людина вчилася вдячності від своєї матері-землі, бо вона примножує вкинуте в неї насіння, чого не робить повітря, золото і т. ін. (св. Амвросій).

Насамперед потрібно віддячити Богові, бо кожний добрий дар походить від Бога.

Св. Яків говорить: «Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла, в якого нема ані зміни, ані тіні переміни» (Як. 1, 17). Люди – лише слуги і знаряддя Бога, тому їм треба дякувати після того, як віддячилися Богові. Як тільки Ісус отримував якесь благо від свого Отця небесного, відразу здіймав очі догори і говорив: «Отче, величаю Тебе», або «Отче, дякую Тобі». Так було, напр., під час воскресіння Лазаря (Йо. 11, 41). Ісус ніколи не вставав з-за столу, не подякувавши своєму Отцю; так було під час Тайної Вечері і в Емаусі. Подібно робили також святі. Давид вигукує: «Чим Господеві я віддячу за всі добродійства для мене?» (Пс. 116, 12).

Першим кроком Ноя, коли він зійшов із корабля, було принесення Богові вдячної пожертви (Бут. 8). Звикай говорити після кожного отриманого блага: «Дякувати Богу». Ці слова часто повторювала Матір Божа. Добре також говорити: «Слава Отцю і Сину і т. д.»

І лише після того, як принесли подяку Богові, треба віддячити безпосередньо добродію.

Давид, котрий чимало добра зазнав від Йонатана, просив після його смерті привести до себе його кульгавого брата, втішав його, чинив йому багато добра, садив його за свій стіл і віддав йому маєтки Савла (2 Цар. 9). Під час походу проти непокірного сина, не вистачило одного разу Давидові продовольства, але несподівано допоміг йому один багатий 80-літній старець. Давид хотів віддячити йому, взявши з собою до Єрусалиму, де б він міг щасливо жити до смерті. Коли ж старець відмовився, Давид взяв з собою його сина і зробив йому багато добра, а перед смертю нагадував своєму синові Соломону, щоб той не забував про сина того старця і щоб садив його за свій стіл. Товія на знак вдячності хотів віддати своєму товаришеві, архангелу Рафаїлу, половину привезеної суми (Тов. 12).

Через вдячність досягаємо нових ласк і благословення Божого. Тільки-но Ной подякував Богові за порятунок, як уже отримує від Нього нові обітниці (Бут. 8-9). Рільник кидає в щедру землю насіння, бо знає, що збере багатий врожай. Подібно чинить і Бог. «Немає нічого кращого для Бога, як вдячність за отримані добродійства» (св. Йоан Золотоустий). Про людину, яка дякує Богові, дбає Бог більше, ніж про інших, і піклується про неї ретельніше (св. Ґертруда). Вдячність – це дорога, на якій досягаємо Божої допомоги (Пс. 50, 24). Подяка одночасно є проханням нових благ. Невдячна людина зазнає нужди і нещастя. «Не заслуговує нових добродійств той, хто не вміє дякувати за отримані» (св. Тома Аквінський). Невдячність – ворог ласки і спасіння (св. Бернард). Не полишить зло хати того, хто відплачує злом за добро (Прип. 17, 13). Вдячну душу Бог робить своєю приятелькою, а невдячною заволодіває диявол (св. Климентій Римський). Невдячним був Ахітотель, із котрим Давид сідав за один стіл, робив йому добро і котрий згодом приєднався до бунтівника Авесалома, на що Давид гірко скаржився (Пс. 55, 13 і наст.). Хто є невдячним для людей, є тим більше невдячним для Бога; бо «хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Йо. 4, 20). Невдячні люди найчастіше є безбожниками. Отже, завжди і за все ми повинні дякувати Богові. Треба бути вдячним за найменшу річ, бо хто не пошанує малої речі, той не вартий більшої.

Кожен, хто хоче зробити людині добро, повинен заздалегідь бути ГОТОВИМ ДО невдячності. Прислів’я говорить: «Світ платить невдячністю». Свого часу невдячності зазнали пророки, Спаситель, апостоли. Заслуги багатьох видатних осіб були визнані людством лише після смерті цих людей. Але слід пам’ятати: хто зазнає невдячності від людей у дочасному житті, буде нагороджений Богом у майбутньому.

Християнська праведність: добрі вчинки

Досі ми говорили про волю Бога (заповіді). Тепер поговоримо про виконання нами Божої волі. Коли ми дотримуємося Божих заповідей, живемо праведно, наші вчинки є добрими. Коли ж порушуємо те, що заповів Бог – скоюємо гріх. Добрим учинком називаємо таку дію людини, яку Бог винагороджує як таку, що відповідає Його волі, добровільну і сповнену задля Бога.

«Морально добрим» називаємо те, що є милим Богові або відповідає Його волі. Бог є джерелом добра. «Ніхто не благий, окрім одного Бога» (Мр. 10, 18), – говорить Христос. Отже, морально добрим може бути лише те, що відповідає волі Бога. Вчинки, які не зовсім відповідають волі Бога, не є добрими вчинками. Хто вчинив якусь дурницю або скоїв щось погане і думає, що цим може звеличити Бога, той не робить доброго вчинку. Коли, наприклад, хтось застрілиться, щоб таким чином спокутувати якийсь свій гріх, або дасть милостиню, використавши для цього чуже добро, або молиться замість того, щоб виконувати свої безпосередні обов’язки, то цим він не робить нічого доброго, а, навпаки, грішить. Така людина не може розраховувати на нагороду в майбутньому житті.

Добрий учинок мусить бути зроблений добровільно. Вчинок, здійснений із якихось корисливих міркувань, а не задля Бога, не є добрим. Люди, які голодують, щоб набути розголосу або щоб таким чином заробити гроші, не роблять доброго вчинку. Людський вчинок, здійснений без зважання на Бога, має малу вартість. Коли ж робимо щось, думаючи про Бога, про волю Христа, про любов до Христа, про вічну нагороду чи про страх перед вічною карою, то наш учинок стає ціннішим в очах Бога; такий учинок заслуговує Божої нагороди. Отже, найбільше добрих учинків здійснюють праведники, бо вони, перебуваючи у стані ласки, постійно думають про Бога, і всі їхні дії пов’язані з Ним «…кожне добре дерево родить гарні плоди» (Мт. 7, 17).

Хто ж робить добро із корисливою метою або щоб задовільнити якісь земні забаганки, не заслуговує на увагу і нагороду Бога. Його учинки не мають вартості в Божих очах. Так чинили за часів Христа фарисеї. Вони сповнювали добрі вчинки так, щоб це бачили і хвалили люди. Христос картає їх, кажучи: «Вони вже мають свою нагороду» (Мт. 6, 2). Хто дає милостиню, щоб показати, який він добрий та щедрий, той не робить доброго вчинку і не матиме нагороди. В оцінці тієї чи іншої дії треба зважати на наміри. Вчинок сам по собі може бути добрим, але якщо він зроблений не з думкою про останню мету, він не має вартості. Хто, чинячи добро, шукає слави, той є злодієм, бо забирає Богові славу і річ, що Йому належить.

Добрий вчинок тим цінніший в очах Бога, чим безкорисливішим і самовідданім він є.

Що менше ми дбаємо про дочасну нагороду, роблячи щось, то ми є безкорисливішими, і то більшу вартість має зроблене нами. Тому Спаситель доручає робити добро насамперед убогим, немічним, калікам, які не мають змоги віддячитися (Лк. 14, 13). Ще вартіснішими є такі добрі вчинки, здійснення яких вимагає самопожертви і самовідданості. Тому Христові дорожча дрібна милостиня убогої вдови від усіх дарів багатих (Мр. 12, 41). Вартість доброго вчинку залежить від ступеня Божої любові. «Дрібний учинок на честь Бога, який зроблений із думкою сподобатися Богові, є Йому милішим від великих справ, здійснених з меншою ревністю» (св. Франциск Салезький). Бог зважає не на наші вчинки, а на міру любові, з якою їх здійснюємо. Що більша любов, то досконаліша справа (св. Йоан від Христа).

Бог заповідає нам такі добрі вчинки: молитву, піст і милостиню.

Архангел Рафаїл промовив до Товії: «Молитва з постом – річ добра… Ліпше творити милостиню, ніж нагромаджувати золото» (Тов. 12, 8).

Молитвою називаємо різні види віддання честі Богові – прийняття Святих Тайн, слухання Служби Божої, проповіді і т. ін. Постом називаємо не лише утримання від споживання деяких страв як щодо їх кількості, так і щодо якості, а й подолання чуттєвого бажання, напр., цікавості. Милостинею називаємо будь-яку послугу, зроблену ближньому, а насамперед діла милосердя щодо тіла і щодо душі.

Молитва, піст і милостиня – найкращі дороги до досконалості. Молячись, постячи, творячи діла милосердя, переборюємо в собі три головні похоті: гордість, похіть тіла і похіть очей. Таким чином наша душа може вільніше підноситися до Бога.

Гордість долаємо молитвою, похіть тіла (бажання тілесних розкошів) – постом, похіть очей (бажання багатства) – милостинею. Отже, через молитву, піст і милостиню ми відриваємося від справ цього світу, цим самим досконаліше з’єднуючись із Богом.

Найнепомітніший вчинок може стати доброю справою, якщо здійснюємо його з наміром звеличити Бога.

Збуджуючи в собі добрі наміри, християнин робить свої вчинки Божими, тобто сповненими цінності і заслуги. Ось чому св. Павло каже: «Чи ви… їсте, чи п’єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!» (1 Кор. 10, 31). Тут мається на увазі не лише споживання їжі чи напоїв, а й праця, відпочинок, сон і т. ін. Отже, протягом одного дня можна легко виконати сотні добрих справ. Не конче потрібно збуджувати добрі наміри перед кожним або при кожному вчинкові; достатньо зробити це часу від часу (св. Тома Аквінський). Тому збуджуй щодня ранком добре на-мірення і відновлюй його частіше протягом дня. За наміренням судимо про цінність учинку. Проаналізуємо це на прикладі поцілунку Юди. Знак найтіснішої приязні, поцілунок, став найпідлішим учинком внаслідок злісного наміру. Намірення для діла є тим, чим корінь для дерева. Якщо корінь здоровий, то здоровим буде дерево і добрими будуть його плоди; якщо ж корінь зіпсований, то немає соків ані в дереві, ані в плодах. Це стосується і наших намірів. Чим є фундамент для будинку, тим є намір для діла (св. Григорій Великий).

Від виконання добрих учинків залежить наше спасіння.

Без добрих учинків немає спасіння. Св. Йоан Хреститель каже: «Кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і в вогонь кинуть» (Мт. 3, 10). А Христос говорить: «Не кожний, хто промовляє до мене “Господи, Господи!” – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт. 7, 21). Під час Страшного суду Спаситель жадатиме від нас звіту про діла милосердя (Мт. 25, 31). Згадаймо притчу про неврожайне фігове дерево (Лк. 13, б), про таланти (Мт. 25, 14), про розумних і нерозумних дів (Мт. 25).

Самою праведністю (яка полягає в тому, щоб не убивати, не красти, не обманювати і т. ін.) Бог не задовільняється. Під час Страшного суду буде багато таких, які підуть у вогонь не тому, що творили зло, а тому, що не робили добра (св. Єронім). Не робити нічого доброго – означає те саме, що робити зло (св. Йоан Золотоустий). Небо – це плата за виконану працю; хто не працював, той не може чекати нагороди.

Кожна людина має трьох приятелів: гроші, свояків і добрі діла. Перший приятель (гроші) залишає її у хвилину смерті, другий (свояки) товаришує їй тільки до гробу і лише третій іде з нею аж перед престол Бога. Тому говориться у Святому Письмі про померлих: «учинки їх за ними йдуть» (Од. 14, 13).

За наші добрі вчинки Бог дарує нам витривалість, а коли ми все ж скоїмо важкий гріх, наділяє нас щедрими діючими ласками, щоб ми навернулися. До Давида, який спіткнувся, посилає Бог пророка Натана, Петра опам’ятовує Спаситель одним своїм поглядом.

Здійснюючи добрі діла, грішник отримує діючі ласки, потрібні для його навернення; праведник досягає помноження ласки освячуючої та вічного щастя, а також заслуговує вислухання молитов, а часто і нагороди вже тут, на землі.

Добрі діла грішника сприяють його наверненню. Роблячи добро, грішник відвертається від земних створінь, а звертається до Бога, і в його душі робиться щораз ясніше, а у серці – тепліше. Таким чином грішник поступово змінює свій спосіб життя. «Молитва і тяжкий гріх не можуть бути з собою у згоді» (св. Тереза). Це ж можна сказати і про піст і милостиню. Молитва грішника не має заслуги, але завдяки їй досягає він ласки прощення. Таку силу має молитва не завдяки заслугам того, хто молиться, а лише тому, що Бог обіцяв: «Хто просить, той одержує» (св. Альфонс). Проте слід пам’ятати, що людина у стані тяжкого гріха не може за допомогою лише добрих учинків досягти вічних заслуг. Гілка дає плоди лише разом із виноградною лозою (Йо. 15, 4), оскільки вона живиться соками, які вбирає з ґрунту корінь. Отже, заслужити вічне життя може лише та людина, яка поєднана з Христом через освячуючу ласку і на яку внаслідок цього спливає Христова ласка. Як у розбитому посуді не затримається вода навіть під час найсильнішого дощу, так і в стані тяжкого гріха не можна заслужити на вічне щастя. Отже, оскільки добрі діла грішника не забезпечують йому нагороди у майбутньому житті, а лише спричиняються до його навернення, то такі діла називаємо «вчинками мертвими». Одначе, добрі діла оберігають грішника від багатьох Божих кар, які інакше зіслав би на нього Бог. Праведник завдяки добрим учинкам досягає освячуючої ласки і вічного щастя (Тридентійський Собор 6, 32). Ісус Христос говорить, що Отець Його відрізає кожну гілку, яка не приносить плоду, а ту, котра родить, очищає, щоб приносила ще кращий урожай (Йо. 15, 2), а в іншому місці: «Кожному, хто має, дасться» (Лк. 19, 26).

Цим Спаситель хоче сказати, що ласки освячуючої досягнуть ті, котрі вже її мають. За добрі вчинки Христос обіцяє стократну нагороду і вічне життя (Мт. 19, 29). Наші добрі діла не гинуть, як це могло б здаватися: і вони є насінням, яке проростає у майбутньому житті і дає плоди (св. Бернард). Добрі діла праведників називаємо «живими», оскільки вони будуть винагороджені після смерті. Що більше таких учинків зробить праведник, то більшим буде його щастя у небі. Христос сам каже: «Син Чоловічий має прийти у славі Отця свого з ангелами своїми й тоді віддасть кожному згідно з його ділами» (Мт. 16, 27). А св. Павло говорить: «Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме» (2 Кор. 9, 6). Флорентійський Собор заявляє, що душі у небі оглядають Бога в трьох особах Божих, але одні досконаліше, ніж інші, відповідно до неоднакових заслуг. Добрі вчинки знищують кари за гріхи тому, що їх виконування внаслідок первородного гріха є зв’язане з труднощами (св. Тома Аквінський). Виконання добрих учинків утруднюють також зовнішні перешкоди, які дуже часто походять від злих духів.

Оскільки добрі вчинки поєднані з труднощами, остільки вони мають цінність надолуження і ведуть до прославлення караючої справедливості Божої. Водночас, вони прославляють Бога і служать для добра ближнього. Завдяки їм досягаємо вислухання наших молитов. Такий наслідок мали вчинки сотника Корнилія (Ді. 10) і св. Моніки, матері св. Августина.

Дочасна заплата за добрі діла полягає звичайно в тому, що Бог помножує наше майно і здоров’я, продовжує наше життя, обдаровує нас людською шаною, внутрішнім спокоєм, задоволенням тощо.

Хто ж допускається тяжкого гріха, той втрачає заслуги за всі свої добрі вчинки. «Коли ж праведник відвернеться від своєї справедливості, творитиме кривду й коїтиме всі ті гидоти, що коїть грішник, – то чи йому жити?» (Єз. 18, 24). Коли, однак, людина очиститься від тяжких гріхів через таїнство покути, стають знову живими усі її добрі вчинки. Лише відпущені гріхи гинуть раз і назавжди. Яким добрим є Господь Бог!

Добрими вчинками можемо допомагати іншим: і живим, і душам у чистилищі.

Ми повинні сповнювати добрі діла на очах наших ближніх, щоб дати їм добрий приклад. Про те, як може впливати добрий приклад, свідчить подія з життя св. Пахомія. Проживав він раз на квартирі однієї християнської родини. Тут гостили його дуже сердечно і, разом з тим, мав він завжди перед очима взірцеву, чесну поведінку всієї родини. Це зробило на нього таке сильне враження, що він почав ознайомлюватися з основами християнської релігії і, врешті, погодився охреститися. Пізніше був ревним сподвижником монашого життя і зробив багато для християнства у Єгипті (+348). Христос нагадує нам: «Нехай сіяє світло ваше перед людьми, щоб бачили добрі ваші вчинки і прославляли Вітця вашого, котрий є на небесах» (Мт. 5, 16).

Маємо, однак, світити людям добрим прикладом, лише думаючи про Божу славу і спасіння людських душ. Христос бажає, щоб ми, як світло, розганяли темряву, таким чином стаючи учителями для інших, як добрі Ангели, впливаючи на наших братів (св. Йоан Золотоустий). «Хто живе праведно сам для себе, той подібний до вуглика; хто ж сіяє світлом праведності перед багатьма, цей подібний до лампи, яка не тільки сама світить, а й іншим присвічує» (св. Бернард). Коли Христос погрожує тим, хто дає поганий приклад своїм ближнім, то яке ж благословення з неба жде тих, хто своїм праведним, повним чеснот життям спонукає інших до доброго? (св. Франциск Салезький).

Отже, ми повинні ревно використовувати час нашого життя для здійснення добрих учинків.

Ділова людина каже: «Час – це золото». Але час має набагато більшу вартість, аніж золото, «бо від хвилини часу, що минає, залежить вічність» (св. Єронім). «Поки дня, маємо виконувати діла того, хто послав мене, – бо ніч надходить, за якої ніхто не зможе діяти» (Йо. 9, 4).

Як нерозумно чинить той, хто женеться лише за чуттєвими втіхами, замість того, щоб робити добро. Колись він гірко шкодуватиме, що марнував хвилини свого життя, але буде вже пізно.

Святе Письмо
про милосердя

Милосердя Його з роду в рід на тих, які страхаються Його (Лк. 1, 50).

Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода й будете Всевишнього синами, бо Він благий для злих і невдячних. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний (Лк. 6, 35–36).

Коли хтось мої слова слухає, а їх не береже, я його не суджу, бо я прийшов не судити світ, а спасти світ (Йо. 12, 47).

Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець усякого милосердя і Бог усякої втіхи, що втішає нас у всім нашім горі, щоб ми могли втішити тих, які у всяких скорботах, тією втіхою, якою Бог самих нас утішає (2 Кор. 1, 3–4).

Не зволікає Господь з обітницею, як деякі вважають це за зволікання, а виявляє до вас своє довготерпіння, бо не хоче, щоб хтось загинув, лише щоб усі прийшли до покаяння (2 Пт. 3, 9).

Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили (Мт. 25, 40).

Хто хвалиться, хай хвалиться тим, що розуміє і знає мене, що я – Господь, який творю милость і суд, і справедливість на землі; мені бо це довподоби, – слово Господнє (Єр. 9, 23).

Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише ним – світ спасти (Йо. 3, 17).

Притчі:
Лк. 10, 25–37
Лк. 18, 1–8
Мт. 18, 10–14
Лк. 15, 8–10
Лк. 15, 11–32
Лк. 16, 19–31
Мт. 18, 21–35