Ділення своїми думками щодо особи провідника біблійної спільноти (або ж біблійного аніматора) хотів би розпочати зі згадки про постать святого Франциска та (дуже загально і схематично) з контексту його діяльності та проповідей. Роблю це тому, що труднощі і виклики, які поставали тоді, є дуже подібними до тих, з якими ми зустрічаємось тепер.

Почнемо здалека. Парадоксально, але одні з найбільших випробувань, з якими зустрічалась наша Церква в своїй історії, були пов’язані з її виходом із катакомб, тобто, з перетворення Церкви переслідуваної у Церкву тріумфуючу та, до певної міри, популярну. Це стосується як Церкви на початку ІV ст., так і виходу УГКЦ з підпілля наприкінці ХХ ст.

У ті далекі часи бути християнином було модно. Займати певні посади – навіть необхідно. В таких умовах саме християнство поволі почало перетворюватись у щось на зразок держаної ідеології. До Церкви прийшло багато людей, які вірили поверхнево, не мали необхідної підготовки і не пережили навернення. Все, що згодом відбувалося у Візантії, було наслідком отої поверхневої християнізації.

Християнство по своїй суті є індивідуальним, а Церква – є спільнотою спільнот. Тоді ж християнство перетворилося у великий натовп. Храми, які були місцем, де збиралися спільноти, – перетворилися на щось подібне до вокзалу, де люди стоять поряд, не знають один одного і планують подорожувати рухатися у різних напрямках.

В Європі до такого стану речей додались навали варварів і напади норманів. Європа перетворилася на руїну древньої цивілізації, де тільки починали з’являтись паростки чогось нового. Насадження християнства варварським народам (часто силою і з політичних міркувань) призвело до того, що народи ставали християнськими тільки формально, а по суті своїй далі залишались язичниками. Монашество і монастирі, які були «світлом, що в пітьмі сяє», – самі переживали певну кризу.

У той час, коли жив святий Франциск (на зламі ХІІ та ХІІІ ст.), християнство виглядало «вмираючим». Писання читалось латиною, тому для більшості людей воно було незнаним і далеким від їх життя. Зрештою, як і для багатьох тодішніх священиків та єпископів. Євангельські ідеали вважались нереальними і неможливими, а сам Господь перетворився у далекого і страшного Бога, який з осудом дивиться на людину.

Очевидно, що в цей час Церква потребувала реформи. Багато віруючих, яким було боляче бачити Церкву такою, шукали порятунку і ліків у Євангелії. Але ініційовані ними реформаторські рухи швидко перетворювалися на єретичні, спричиняючи ще більший розкол і ще більше руйнуючи Церкву (вальденси, катари тощо). Через це сам клир до самого Писання почав ставитись з обережністю.

І ось святий Франциск зумів провести реформу Церкви, не руйнуючи її. Як? Він ні від кого не вимагав змін, нікого не судив, а просто прийняв Євангеліє як заклик до дії, як буквальну програму життя. В той час, як вже було сказано, Благовість сприймалась як теорія, вчення, як щось символічне та нереальне, а  для більшості – взагалі невідоме. А Франциск просто почав жити Євангелієм і свідчити його. Дослідники життя святого потім скажуть, що в його особистому житті повторилося багато моментів з життя Христа. Але тільки таким чином, живучи Божим Словом і слідуючи йому в усьому, святий зумів показати, що Євангеліє – це не просто розповідь про Христа, але Слово Життя, Радісна вістка, джерело оновлення, в якому є справжня сила перемінити все.

Святий Франциск для мене є прикладом реформи, яка не руйнує, але очищає, оновлює і завжди починається з себе. Він є найкращим прикладом особи біблійного провідника, для якого, як і для святого Франциска, все має починатися з питання: «Чим для мене особисто є Євангеліє? Чи Слово Боже є для мене світлом життя і радісною вісткою?». Бо ми його читаємо не для того, щоб дізнатись про Бога. Знання не спасає. Ми читаємо, щоб пізнати Бога. Щоб Він став для нас Кимось. Для цього потрібно читати постійно і безперервно. І тільки тоді наше життя перетвориться у мандрівку з Богом.

Своїм життям Святий Франциск дав нам дуже важливий для біблійних провідників та аніматорів урок вміння почути заклик до дії там, де бачимо проблеми. Так, ми всі хочемо змін. Зокрема, хочемо, щоб Церква була живою спільнотою. Це як у чуді помноження хлібів: учні бачать, що люди голодні і стомлені, тому кажуть до Господа: «Відпусти людей: хай ідуть … і знайдуть собі притулок та поживу». Господь же їм каже: «Дайте ви їм їсти».  Тут важливий урок для нас: читання Писання не тільки дає нам знання і розуміння, але є найперше закликом (і закликом дуже конкретним), зверненим до мене особисто. Сьогодні такий підхід чітко прослідковується у волонтерських групах через правило: «Хто бачить проблему – той її і вирішує». Бо це до нього звучить заклик: «Дайте ви їм їсти» (Лк. 9, 13).

У цій розповіді про помноження хлібів – суть життя Церкви, бо вона є спільнотою ділення або навіть точніше помноження через ділення. Це чудово висловлено словом «койнонія» – сопричастя[1] – єдність з Богом, яка виявляється у єдності з ближнім (1Йн. 1, 3-7). Ми також маємо ділитися тим, чого не вистачає, і тоді Божа справа через нас примножиться. Маємо пам’ятати: все, чим ділимося в нашому житті – зменшується; у Божому – примножується. Подібно відбувається і під час Євхаристії – Господь ділиться з нами, щоб ми могли далі ділитися. Він, Агнець Божий, «розроблюється і розділюється» (див. Літургію св. Івана Золотоустого, молитва на розроблення Агнця), щоб об’єднати усіх нас. Святе Причастя має продовжуватись в нашому сопричасті між собою. Так твориться і живе церква.

Господь ділиться з нами, щоб ми могли поділитися з іншими. Кожний євангельський чи біблійний уривок є закликом до ділення – своїми талантами, своїм часом, собою. На практиці це означає, що Слово Боже почутим є тільки тоді, коли є почутим і прийнятим цей заклик. Християнин не може бути просто споживачем «духовних послуг» і «ласк». Споживацька позиція руйнує Церкву. Вміймо поділитися, і тоді це чудо помноження того, чого нам самим не вистачає, не раз повториться у нашому житті.

О. Ігор Цмоканич

Згодом опублікуємо 2 частину статті о.Ігора Цмоканича «Яким має бути біблійний провідник?»

Опрацювала Юлія Козіброда

[1] «що ми бачили й чули, звістуємо й вам, щоб і ви мали спільність із нами. А наша спільність – з Отцем і з його Сином Ісусом Христом … А коли ходимо у світлі, як він сам – у світлі, ми маємо спільність один з одним, і кров Ісуса Христа, його Сина, нас очищує від усякого гріха». Койнонія тут дуже звужено перекладається словом спільність.