О КАТЕХИЗАЦІЇ ДІТЕЙ

Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства

(11 лютого 1905 р. Б.)

 

Всечесному священству своїх єпархій мир о Господі і Архієрейське благословеніє

 

Вже кілька разів звертав я Вашу увагу, всечесні отці, на стислий обов’язок священика катехизувати діти в церкві і точно ходити на науку релігії до школи. Днесь до того самого предмету вертаю, бо з жалем мушу признати, що замало виджу ревности в тім напрямі. А мушу рішучо заявити, що ревність в сповненню того обов’язку вважаю за найправдивіше знам’я доброго священика. Намірена організація ординаріятських комісарів дає мені надію, що буде лучше. Однак горячо Бога о ту ласку прошу, щоб і саме духовенство загальніше відчувало сю потребу і ревніше сей обов’язок сповняло не лиш під натиском власти, але і власного, совісного пересвідчення. До того днесь хочу основно виложити конечність катехизації з гарячим покликом до Вашої, всечесні отці, ревности, щобисьте над сею справою усильно трудилися.

Підставою релігійного життя в чоловіці єсть обучение катехизму в перших літах молодости. Хто в десятім або одинайцятім році життя немає єще доброго поняття о Бозі, о головних правдах віри і о своїх обов’язках зглядом Бога і людей, сей, певно, не буде в житті добрим християнином.

Пристрасть, наклонність до гріха будиться разом з розумом, а радше єсть в чоловіці ще перед розвиненнєм розуму. В першій хвилі, в котрій чоловік зачинає розрізняти добре від злого, стрічаєся із спокусою, принадою до гріха і легко в спокусу вдаєся, як вже тогди не знаходить підпори ясно виложеного Божого Закону і теплої заохоти до добра зі сторони душпастиря.

Єсть, вправді, в першім ряді обов’язком родичей – навчити діти уже в наймолодших літах молитися і уникати злого, але де культура низько стоїть, як в не однім з наших сіл, де не було тому десять і п’ятнайцять літ ревного душпастиря, котрий був би навчив молодіж катехизму, а родичів вихованню дітей, – там родичі о діти мало дбають і домашнє релігійне вихованнє мало або нічого не значить. В таких селах обов’язком священика є заступити родичів і діти якнайскорше в церкві обучувати. Аж жаль серце стискає, коли видиться діти занедбані в селі, де недостойний, недбалий священик відмовляє вірним хліба християнської науки, не проповідує і не катехизує. Виростають діти на пасовиську, не уміють по- християнськи перехреститися, не вміють молитви змовити, не мають найменшого поняття о Бозі, о вірі. Гидкі пісні, бридкі забави, нескромні жарти – се перші приміри, які стрічають на дорозі життя. В неділю, в свято дітей у церкві нема, бо родичі о то не дбають, не дбає душпастир. Дикі взростають, тому і в молодім єще віці тратять невинність, псуються, а з часом, самі нещасні, стають нещастєм інших. Страшний рахунок на суді Божім віддасть душпастир, котрий мав обов’язок їх катехизму учити; і «його крови – каже Бог через пророка, – з твоїх рук домагатись буду» (Єз. 3, 18).

Чи ж може бути, всечесні отці, щоб між нами знаходилося хотяй би лиш кількох таких, що сего обов’язку не видять або не хотять видіти? Чи може бути, щоб між нами були люди, котрі заслуговують на закид: не катехизує, не ходить до школи? Звідки ж таке засліпленнє і совість так невражлива на обов’язок зглядом дитини?

Обов’язок зглядом дитини не сповнений – то річ страшна, бо так далекі має консеквенції. Та ж у тім слові може бути нещастє людського єства, таж то слово, з котрого кров би випливала, якби єго ся стиснуло.

І най же ту хтось бере на свою душу, на свою совість, на своє вічне спасенне обов’язок, не сповнений зглядом всіх дітей зі села. Справді, справа та бременна у вічне осудженнє і вічне прокляттє. Чим же заслониться на Божім суді священик недбалиИ, котрий знайде душі, що через єго недбальство пропали на віки? Чи заслониться здоров’єм? Дбалістю о тіло, котре кормить хлібом кривди дітеИ? Чи заслониться обов’язками родинними? Не дай того, Боже, щоб єго діти попалися в такі руки, якими є єго руки зглядом дітей села. Чим вимовиться перед Судією, що закине йому недбальство у Божому ділі? «Проклят, хто Господню справу виконує недбайливо!» (Єр. 48,10).

Бо справді, чи ж не є краИнім недбальством, нерадивостію, лінивством не до дарування – занедбувати найважніший з душпастирських обов’язків і спати спокійно без гризоти сумління?

Як уже не маєш досить совісти, щоб сповнити обов’язки, як не маєш досить мнлосердія, щоби з мнлосердія для тих бідних дітей подавати їм науку, то бодай о самого себе подбай, нещасний, і бійся Божої кари, котра спаде на тебе, на родину, на діти. Будеш тривати в лінивстві так довго, як довго не постигне тебе Божа кара; бич караючої Божої руки ударить зі сторони, з котрої найменше очікуєш, і зломить грішне серце; дай, Боже, щоб не запізно! Боїшся труду і праці? Нерозумний! Не боїшся вічної муки? В лінивстві шукаєш задоволення? Закоштуй праці, а пересвідчишся, що праця, а не відпочинок дає правдиве вдоволеннє. Вибачте, всечесні отці, що в картанню невідповідного священика ужив я бесіди, відповідної до єго провини. Але признаюсь: кров у мені кипить на гадку занедбування обов’язку, о якім днесь говорю, і жаль серце стискає, коли бачиться, що священики обряду латинського більше трудяться в тім напрямі.

Не вистачить, однак, учити, і ревно учити, – треба надто і добре учити. Треба уміти з дітьми зблизитися, стати хоть трохи до них подібним лагідністю, добротою, жичливістю, треба їх собі з’єднати, треба, одним словом, іти за приміром святого Апостола Павла, котрий о собі міг сказати: «Ми, навпаки, були лагідні між вами. Як годувальниця піклується про своїх дітей» (І Сол. 2, 7).

Треба дітей любити, ту любов їм оказувати, і прибрати спосіб говорения, відповідний способови мислення дітей, і уживати виразів і порівнянь, образів, зближених до понятій дітей; а щоб зуміти це все зробити, треба над собою працювати, в собі самім виробити прикмети доброго катехита. Треба стеречися блудів, котрі могуть зражати від катехита і катехизації. Кромі того, треба стеречися остроги, нетерпеливости; треба катехизацію приготовувати не менше, як проповідь.

Повинен, проте, катехит у себе мати і студіювати не лиш катехизм, але і книжки практичні о методі катехизації. Бо не вистарчить знати, що маєся учити, – треба знати, як маєся учити.

Катехит, котрий о виясненні предмету уживає способу говорения, не цілком приступного дітям, або уживає порівнянь і образів, котрих они не розуміють, тратить лиш час без хісна для дітей.

Головні правди віри мусять діти знати напам’ять, так само як молитви. Нехай, однак, катехит не думає, що добре учить, як діти лишень напам’ять уміють. Те, що уміють напам’ять, мусять так розуміти, щоб на питаннє, інакше поставлене, змогли дати добру відповідь. В міру розумового розвитку мусять розуміти те, що говорять.

Не споминаю днесь о програмі науки релігії в школах, о розділенню предметів на літа і години для народних шкіл, добре уложенім в підручнику о. Гузара, – зверну лиш увагу на те, що дитина в своєму розвитку виходить від речей змислових і конкретних, поволі і з трудом осягає абстрактні й загальні. Для того є річею конечною, щоб катехит тою самою дорогою розум дитини провадив і розвивав.

Неоціненною в тім напрямі установою нашої Церкви єсть іконостас і святі ікони. Можуть вони послужити катехитови для вироблення в дітях найголовніших понятій релігійних. Могуть до того послужити і образці, як образці о. Джулинського.

При сій нагоді пригадую всечесним отцям порученнє, повторене вже кілька разів,щоб всечесні отці нарід заохочували до щоденних спільних молитов. Де така практика приймеся, там не буде мати священик труду в наученні молитов і малих дітей. Самі при родичах научаться. Знаю, однак, з досвіду, що та практика не легко принимаєся там, де в народі не розбуджене релігійне життє і де священик кілька разів того напімнення і заохоти не повторяв на проповіді. Для того єще раз нині вертаю до тої самої ради і з всякою усильністю прошу, щоб всечесні отці в своїх селах конечно впроваджували в життє спільні молитви християнських родин. Мусимо дійти до того, щоб не було жодної християнської хати, в котрій би молитви інакше говорили.

Де, однак, той звичай єще не загальний, мусить катехит в першім ряді попрацювати над виученнєм молитов. Мимо того, що, після розпорядження, виданого дня 15 лютого, по всякій Відправі в церкві будуть повторятися всі молитви щоденні, через що і діти трохи научаться, однак не залишіть, всечесні отці, над наученнєм молитов працювати і уважайте, щоб діти слів не перекручували і в міру розвинення добре розуміли, що яке слово значить.

Осібну увагу най зверне катехит на тих, котрі мають до першої сповіди приступити, і най їм не позволить сповідатися, як довго не будуть мати відомостей, потрібних до сповіди. Перша сповідь повинна випасти найдальше о осмім році життя, бо в тім році дитина може уже грішити.

Хотяй єсть се річею священика – рішати, коли дитина має до першої сповіди приступити, – най того, однак, не рішає без родичів, котрих тим способом більше заінтересує до релігійного виховання дитини. Най се лишить родичам – сказати дитині, що має до сповіди приступити. Най поучить їх у проповідях о віку, в котрім, і о способі, яким дитина має бути приготована. Найвідповіднішою хвилею на то буде приготуваннє до пасхальної сповіди, бо потреба, щоби родичі кілька місяців наперед о тім думали і по-своєму дитину приготовували до тої важної хвилі. Перша сповідь дітей могла би випасти по святах великодніх, бо то час вільніший.

Загальне приготуваннє вірних до великодньої сповіди може прибрати форму науки, котру родичі повинні дати дітям перед першою сповідею. Така наука пригадає старшим їх власні обов’язки і приготує їх самих до доброї сповіди.

При тім приготуванню дітей (безпосереднім на кате- хизаціях, а посереднім – через родичів) особливший натиск положіть, всечесні отці, на конечність повної щирости.

З досвіду знаємо, як наш народ склонний до страху і стиду при сповіді. Всесторонньо виясніть, що ані дитина, ані старий не має найменшої причини боятися сповідника, бо єсть обов’язком священика бути милосердним, лагідним, добрим до каянника.

Мимоходом варто пригадати, що Церков лишає вірним повну свободу сповідатися, навіть на Великдень, перед будь- яким священиком. Не накладає на них обов’язку сповідатися перед своїм парохом. Мильним є мніннє противне, не докладною єсть форма заповіди церковної, котра в декотрих старих катехизмах: «Перед своїм священиком сповідатися і причащатися». Лиш Причастіє в парохіяльній церкві єсть приказане, а вибір священика до сповіди лишений до волі. Де би який священик від своїх вірних вимагав, щоби лиш перед ним сповідалися, а до того був єще успособлення острішого і часом людей у сповідях ганьбив, там, напевно, буде премного сповідей святокрадських. Готов бим о се заложитися зі священиком, котрий би припадком через надужиттє своєї власти або незнаннє богословія такий обов’язок на вірних накладав, а переконав би єго тим, що в часі сповіди самі вірні голосно признали би мені, що не раз гріхи таїли; так мені то не раз лучилося.

Приготовуючи дітей до першої сповіди, потреба їм на легких, популярних примірах і случаях дати ясно зрозуміти, що єсть гріхом, а що ним не єсть, а більше від того всього піддати їм обридженнє до гріха і жаль.

Сама теорія жалю, боязни перед Божою карою і любви до Бога, з котрих то мотивів пливе жаль, мусить мати в маленькій голові іншу форму, як у нас, що не так виглядає, як в книжці.

Єсть, однак, річею незвичайної ваги, щоби при першій уже сповіді дитина мала правдивий жаль, щоб її мале серце хоть трохи справді боліло над тими малими провинами, з яких сповідаєся.

Се буде правдивою штукою катехита – так до дітей промовити, так їм зло гріха представити, щоб до першої сповіди приходили трохи з тим чувством і тим успосібленнєм, з яким до матери прибігає, упавши в калюжу болота, і з плачем просить, щоб мати личко і ручки обмила. Там, де родичі дбають о вихованнє дітей, де з дітьми по-людськи розмовляють, де нав’язуються поміж матір’ю і дитиною нитки взаїмного порозуміння та взаїмної любови, там дитина легко знайде у собі чувство жалю за ті недобрі діла, за котрі мама гнівалася або смутилася, а то чувство, трохи перероблене, станеться жалем за гріхи. Але дитина, що не взростає в атмосфері любови, котру родичі проклинають, котрій доброго слова не кажуть, котрої не розвивають розмовами, дбалістю, оказаною любовію і зичливістю, така дитина, мало розвинена, а до того з притупленим чувством, не так легко дійде до поняття того, що через гріх стратила, для того не легко дійде до жалю.

Зверніть, проте, всечесні отці, при катехизаціях, при приготуванню до сповіди більшу увагу на занедбані діти. Покажіть їм серце, загрійте їх любовію, бо лиш тим способом можете допровадити їх до доброї сповіди.

Добре би було якийсь реченець визначити для першої сповіди дітей, щоби припадком та сповідь не минула не спостереженою в життю дитини і в життю родичів, а і для того, щоб душпастир мав евіденцію дітей, котрі уже сповідалися, хотяй би і до школи не ходили.

Менше-більше два роки по першій сповіді, отже, по шестій-осмій сповіді, в десятім-одинайцятім році життя, належить дитину допустити до першого Причастія. День першого Причастія повинен бути для чоловіка справді днем великого, світлого, радісного торжества, днем пам’ятним, лишаючим на ціле життє наймиліші спогади. Треба єго, проте, так урядити, щоби робив торжественне вражіннє на дітей, аби, довго наперід приготований, довго з нетерпеливістю ожиданий, був великим сонячним днем. В тій більше єще, як у першій сповіді, потрібний уділ, потрібна праця родичів. На перше Причастіє вже рішучо потреба якогось сталого реченця, по можності нехай буде ним день недільний або святочний, так щоби цілий нарід брав участь в торжестві. Може сей реченець зійтися з реченцем першої сповіди, щоби молодшим дітям, котрі до Причастія єще не приступають, піддати гадку очікування і приготуваняся до першого Причастія. Головним приготуваннєм до Причастія єсть бажаннє, котре, чим більше є духовним, то єсть, чим більше дитина свідома того, чого бажає, тим більше зближена до любови Ісуса Христа.

Щасливі ті діти, котрих зумів катехит добре приготовити до першого Причастія, в котрих молоденьких серцях зумів кинути першу іскру Божої любови. Щасливі і ті діти, котрі до чистих невинних сердець принимають свого Спасителя, котрі научилися у Нього вірити, з Ним розмовляти, Єго любити. І перші сильні релігійні враження не раз у життю остережуть їх перед упадком, упадаючих не раз двигнуть. Часом мужчина, що стратить віру, віднайде у споминах першої молодости в пам’яті першого Причастія страчене релігійне почуттє і віру – навернеться до Бога. Щасливий душпастир-катехит, котрий має нагоду сповняти бажаннє Христа: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене». Щасливий, хто може Христови Спасителеви єднати серця людей, заким злість світу до них не вдерлася.

Таким старанием о діти, таким приготуваннєм їх до першого Причастія з’єднає собі душпастир серця родичів, може, більше, як чим іншим. Працюючи над дітьми, успішніше зможе над родичами працювати. Через діти навіть родину, що не жиє після Божого Закону, зможе просвітити світлом науки Христової, зробити з неї християнську родину. Бо єсли що освячує родину, то се праця для дітей. Та праця, звернена до релігійного виховання дитини, єсть сильним товчком релігійности для них самих. А радість, яку родичі мають і відчувають, видячи, як їх дитина торжеством своїм тішиться, буде для них великою заохотою до дальшої праці в тім самім напрямі. І душпастир знайде тим способом у родичів поміч, яку повинні йому в єго душпастирстві давати працею над дітьми.

Без сумніву, праця душпастиря над дітьми єсть найсущнішою частію душпастирської праці не лишень для того, що єсть найважнішою, але і для того, що без неї усяка інша праця мало хісна приносить. Маючи працювати над спасением людей, маючи їх життє освячувати Христовою наукою, мусимо працювати над родиною християнською.

Праця душпастиря, котра би не увзглядняла, залишала родину християнську, малий приносила би хосен, не мала би тої актуальности життя, тої практичности, яка єсть першою ціхою церковної праці. Увзглядняючи же родину, треба працювати для родини, не лиш для одиниць; в праці же для родини перше місце занимає праця над дітьми.

То праця найважнішою і для того, бо має найбільше значіннє для будучности, а чим більше слідів яка праця в будучності лишає, тим, річ ясна, єсть ліпшою і важнішою.

Священик, котрий би і ревно в церкві працював, старався би о прикрашеннє церкви, о Відправу, о економічне піднесеннє народу, а занедбував катехизацію і школу, наразився би на то, що в короткім часі по нім з єго праці нічого не лишиться. Навіть добробут матеріяльниИ, котрий давав, причиниться до зіпсуття людей, бо в праці єго бракувало фундаменту. Хата, котру ставлять, хотяй єму і вірннм видавалася палатою, була основана на піску, для того не устоялася у хвилі бурі. Бо будь що будь, основне знаннє правд віри, знаннє катехизму єсть фундаментом, на котрім стоїть і християнське життє одиниці, і організація родини, і організація християнської громади. Де того фундаменту нема або де оно слабе, ціла будова не може мати тривалости.

Праця ся трудна, мозольна – признаю, – але чи ж можна без мозольної праці осягнути тривалі успіхи? Не один священик, ревний і вимовний, загріває своїми проповідями ціле село, стягне людей до церкви, змінить в дечім їх спосіб поступування і думає, що великого діла доказав. Не перечу, що єго праця була добра, але рішучо перечу, що великим ділом було вже само в собі порушеннє, зелєктуваннє людей. Релігійність в чоловіці – то не хвилевий ентузіястичний порив, то тривалі, хоть і тихі, принципи християнського життя, впоєні в розум, в серце і в совість; хвилевий ентузіязм добрий о стільки, о скільки тамтому служить, що глубше, основніше, триваліше.

Знаю я, всечесні отці, Вашу ревність в праці, знаю Вашу любов до народу, тому і не сумніваюся, що спостережете так, як я спостерігаю, потребу усильної праці над молодіжею. Єсли хто з Вас у тій праці дещо і лишив, зробив се, певно, не зі злої волі, але з того блудного пересвідчення, що якусь іншу працю уважав за річ важнішу. Видавалося, може, не одному, що організувати касу або крамницю єсть річею важнішою.

Коли, проте, обов’язок піти до школи ставав в суперечності з тими економічними заняттями, ті послідні видавалися більше конечними від школи. Бо ж вони мають загальне значіннє для цілого села, бо ж найскорше треба рятувати людей від лихви, нужди.

Не перечу того. Безумовно, потреба праці економічної священика над вірними. Нема річи, котру я би залишив, щоби Вас, всечесні отці, до тої праці заохотити. Але рішучо перечу, щоби ся праця була працею важнішою від передавання науки віри в школі або катехизації в церкві. Ні, і сто разів ні! Важніша школа, важніша катехизація! Ту стислий обов’язок – там добровільна, надобов’язкова праця. Ту ширеннє Христового царства в людських серцях – там лиш приготуваннє до тої праці. Ту справа духовна, котра єсть задачею, фахом священика, – там праця, котра має лиш єднати єму серця людські і до церкви їх прив’язувати. Катехизація і без тої праці має своє значіннє, і значіннє першорядне, тривале; тамта праця, як не буде получена зі знанием правд віри і з побожністю, буде лиш кормом тілесним, а не дорогою до Бога.

Не сумніваюся, що будете, всечесні отці, одної гадки зі мною і що в будучності особлившу увагу звернете на школу і на катехизацію.

Знаю, що Вам більше йде о добро народу, чим о Вашу вигоду. Знаю, що коли працюєте ревно і над добром матеріяльним, то не робите се для себе. Не йде Вам о любов людей, а о їх добро. А вже ж ніхто з Вас не сумніваєся і не може сумніватися, що єдиним, правдивим, тривалим добром єсть вічне спасенне в Христовім царстві, де в безмірній радості і хвалі будемо Богу, в Тройці єдиному, честь і славу віддавати Отцю, і Сину, і Святому Духу. Амінь.

 

Писано в Крехові в день перенесення мощей святого Ігнатія Богоносця (29.1. (11.11) року Божого 1905.

† Андрей Митрополит

 

Надр.: Посланіє Пастирське… О катехізації дітей. – Жовква, – С. 1-16.

 

(Документ №29, 11 лютого 1905р. (ст. ст.: січня 29), Пастирські послання. Митрополит Андрей Шептицький. Том. I., Крехів, ст. 559-566, 1899-1914 рр.).